По живу і мертву воду

33. РУКА ГОСПОДНЯ

Те дивне почуття, яке останнім часом усе частіше й частіше переживав гауптштурмфюрер Шнейдер, було схоже на якусь недугу. Його раптом починало ніби морозити, нудити, паморочилась голова. Відомо, що хвора людина сприймає навколишнє дещо по-іншому. Виникає якась невиразність, ненадійність у тому, що мало звичну форму й зміст, слабне не тільки тіло, а й думка, що працювала раніше так чітко, стає млявою.

Шнейдер був радий, що все де залишається непомітним для оточуючих — він умів тримати себе в руках, але інколи погане самопочуття просто-таки лякало його. Гауптштурмфюрер не міряв температури й не думав звертатися до лікаря, бо знав, що його хвороба особлива й медицина тут ні до чого.

Почалося це з того дня, коли стало ясним, що троє військовополонених здійснили вдалу втечу і вже не можна сподіватися, що він, всесильний комендант, зуміє. повернути їх живими до табору. З того часу було здійснено ще дві втечі, зникло п’ять чоловік. Жодного з них упіймати не вдалося.

Відбувалося щось містичне, що ніяк не вкладалося в ретельно розроблену схему Шнейдера. Щось увесь час вислизало від осоромленого гауптштурмфюрера, чого він не міг усвідомити, збагнути. Справа була не тільки в тому, що втікачі ухитрилися зникнути без сліду, немов одягали на себе шапки-невидимки. Біляву Бестію над усе дивували й лякали нездоланний дух доведених до повного виснаження істот, їх розум, воля. Жалюгідні, обтягнуті шкірою кістяки жили, думали, боролися й здобували перемогу. Незбагненно!

Очевидно, в таборі існувала організація, яка готувала втечі. Намацати її за допомогою агентури не змогли. Багатоокий азіатський звір, загнаний до клітки з колючого дроту, не видав своєї таємниці дресирувальникові, не збирався скоритися йому, накопичував силу.

І раптом зовсім несподіване повідомлення — один з утікачів спійманий, його везуть до табору. Гауптштурмфюрер відчув полегшення. Все знову ставало на місце. Тепер він дізнається, хто й як підготовляв утечі. Він уміє допитувати…

Два дні після одержання телеграми Шнейдер знемагав від нетерпіння. Нарешті, до його кабінету привели запорошеного ротенфюрера з польової жандармерії. Шнейдер розкрив пакет і, прочитавши прізвище втікача, був прикро вражений. Виявилось, що спіймали Шкворнєва, того самого Шкворнєва, якого полонені в таборі вважали пришелепуватим і нагородили презирливою кличкою Слимак.

— Як він поводився в дорозі? — запитав Шнейдер жандарма.

— Ми з ним намучились, пане гауптштурмфюрер, — гидливо скривився жандарм.

— Були спроби втікати?

— Ні, він спокійний. Але жахливий сморід — він робить просто під себе.

— Симуляція божевілля?

Навряд. По-моєму, справжній псих. Безперервно молиться богу.

Шнейдер зробив необхідні помітки в паперах жандарма й відпустив його.

— Принесіть пайку хліба й казанок баланди. Викликати двох кращих перекладачів.

Коли все було готове, привели спійманого втікача. З першого погляду на Шкворнєва комендант табору зрозумів, що він нічого не доб’ється від цієї людини. З одного боку обличчя Пантелеймона було запухле й синє, вкриті струпами губи сочились кров’ю, сірі, затуманені стражданням очі дивилися на гауптштурмфюрера блаженно, всепрощаюче.

Шнейдер показав рукою на столик. Пантелеймон побачив хліб і казанок з баландою, яка ще парувала. На його обличчі відбилося радісне здивування, з трохи відкритого рота потекла слина. Але він не зрушився з місця, тільки сором’язливо посміхнувся й похитав головою. Сморід, що йшов від нього, був дійсно жахливим.