Феномен Фенікса

Чим би все це скінчалося — не знаю, якби не трапився ось випадок такий. Якось мені подзвонив давній знайомий — назву його Іваном і запросив мене з дружиною до нього на вечірку: «Посидимо, поговоримо, позгадуємо…» Івана я добре знав, разом колись навчалися в університеті, жили в одній о кімнаті гуртожитку. Але звідтоді, як він став великою цяцею, чималим цабе в обкомі правлячої тоді партії, бачились ми все рідше й рідше. Іван успішно робив кар’єру, долаючи одну сходинку за іншою. У нього вже був просторий персональний кабінет, секретарка, заступники, машина і на прийом до нього потрапите було ой як не просто. Навіть нам, колишнім його однокурсникам. Навіть по телефону поговорити і то не завжди вдавалося. Казали, що він остерігається своїх однокурсників, аби ті не прохали у нього того, що їм треба було — він бо, повторюю, був при владі і міг — коли б схотів — допомагати будь-чим і будь— коли. Але допомагати своїм колишнім однокурсникам він якраз не хотів. І не мав бажання. Бо вертівся в інших сферах, куди нам, простим смертним було зась. У тих вищих сферах у нього були свої друзі, такі ж, як і він — високопоставлені, при владі. Вистачало там й підлабузників — то для чого йому були потрібні ми, колишні друзі його бідної студентської юності.

І ось раптом він сам мені подзвонив. Згадав, каже, наше студентське братство, розчулився, захотілося зустрітися, погомоніти, чарчину доброго коняку випити, позгадувати-помріяти… Тим більше, каже, може скоро й не побачимося — «Мене збираються перекинути в столицю!». Так й казав — не без хвастощів, звичайно, — перекинути… Я ще раніше чув, що його буцімто готують на якусь відповідальну посаду в Києві, заледве чи не в уряді. І мене хотілось вразити приятеля — власне, вже колишнього — точною датою його переїзду до Києва на нову посаду.