Танець недоумка

— А ти? — запитала вона. — Я хочу з тобою.

— Сонечко моє… Тато мусить дещо зробити… Думаю, я встигну повернутися. До речі, дядько Алекс — класний пілот…

— Братику, — упівголоса сказав Алекс. — Може, ти спершу зі мною поговориш?

— Просто побудь із нею. Якщо все піде за планом, я заберу її години за дві. Якщо не за планом — тобі доведеться рятувати її замість мене. Хоч так, хоч так, Алексе, ти єдиний, кому я можу довіряти. Єдиний.

— Чому ж я? Через пилок чи що?

— Через пилок. Мені, друже, потрібна допомога. Гадаю, до плану «Б» не дійде, але на стартовому майданчику є двомісний катер. Сьогодні ми перестріляли там усіх женців, і, думаю, нові ще не набігли. Катер готовий до старту. Якщо за дві години я не вийду на зв’язок, піднімайтеся на орбіту й будьте там. Я дам тобі синтез-ядерну гвинтівку… Чув про такі?

Я скинув із плеча свою й простягнув йому.

— Йоханий бабай… — Алекс узяв її з благоговінням на обличчі. — Це ж «Шива»!

— Так. Цілком можливо, на лінкорі будуть проти евакуації дитини… Довго пояснювати… Але хай там як, із «Шивою» ти зможеш їх умовити.

Алекс сахається від мене, як від зачумленого.

— Я, братику, не викрадатиму лінкор!

— Геть здурів. Я й не прошу!

Він збентежений.

— Точно? Ірма звар’ювала на цьому. Ми навіть розісралися. Я пообіцяв здати її Вандлик, якщо ще раз побачу.

Я кивнув.

— Може, так і зробимо. Дай мені дві години. Не скажу, що в мене геніальний план, але є шанс, що сьогодні ми полетимо всі. Узагалі — всі.

Дякувати Алексу, він не став нічого питати. Замість цього здоровань нахилився до Ельзи так, що його величезна голова опинилася на рівні її очей.

— Слухай, мала… Мене звати Алекс. І ми з тобою повинні допомогти твоєму татові. Побудеш трохи зі мною?

Вона подивилася на мене. Потім знову на нього. Раптом кинулася мені на шию й обійняла так, аж я крякнув.

— Я боюся… Я хочу з тобою…

— Я швидко… Обіцяю, що скоро повернуся… Я не можу взяти тебе з собою.

— Я тобі не заважатиму!

— Знаю, доню… Але тобі треба піти з дядьком Алексом. Просто послухайся мене.

Вона похитала головою. У її очах блищали сльози.

— А загадаймо Алексові твою загадку? — кажу. — Він ніколи не вгадає…

— Не хочу… — шепоче Ельза.

— Я, до речі, чемпіон з відгадування! — приєднується Алекс із умисним запалом. — Ну, мала, які в тебе загадки?

Вона махає головою й пригортається до мене.

— Хто як черепаха, але гавкає? — питаю замість неї. — Ану, дядьку Алексе, напруж мозок!

— Ну… Це черепаха, яка кашляє!

— Ні, друже, геть мимо! — кажу йому в тон і по-змовницькому зазираю Ельзі в очі. — Скажемо йому?

Вона мовчки притуляється до мого обличчя. По Ельзі не видно, що вона плаче. Тільки щоки мокрі.

— Доню… — я цілую її. — Усе буде добре. Обіцяю тобі.

Правду кажучи, я чекав істерики. Але вона просто відступила на крок, стиснула губи й кивнула. А потім простягнула Алексові руку, і вони вдвох пішли туди, де виднілися вогні центрального сектора. І я вже відвернувся, аж раптом він гукнув.