Останній пророк

Цілий довгий місяць працював уже Єгоханан в Авакума. Уже до такої міри призвичаївся до вуличного гамору і брязкотливої праці, що міг розмовляти з Азою й Куфою, розрізняючи звуки мови між звуками металю. Уже й навчився витончувати мідь, бронзу й мосяж[44] у тонкі, виклепані платівки, з яких опісля спритні Азині руки вичаровували тендітні прикраси нараменників, спряжки поясів, круги тарелів або цятковані оздоби для кінської збруї. Місяць цей був довгий, як рік, а Симон усе не приходив, і Єгохананові вже здавалося, що він так назавжди й залишиться в цій вуличці брязкоту, крику й метального блиску.

Прийшла, здавалося, вже невідомо котра з черги арубта — передсубота — за Єгохананового перебування серед мідярів. День, як і всі інші, хіба що трохи галасливіший, як звичайно, бо й жіноцтво мало більше передсуботньої праці, й покупці спішилися з передсвятковими закупами. Але в цій арубті, відчував Єгоханан, було щось напруженого, вичікувального. Щось наче висіло в повітрі, якась напруга, неспокій, непевність. Це було пізнати й на метушні жінок, що частіше, ніж звичайно, перебігали з однієї хати до другої, і на майстрах, що вже зрання почали відвідувати один одного, стаючи по двоє-троє у дверях крамниць. Аза, що завше так спокійно починав свою працю й без одриву занурювався в ній, тепер озирався на всі боки, немов когось очікуючи, й увесь час відкладав свій реманент, перериваючи роботу. І коли якісь некупецькі постаті почали обережно відвідувати одну крамницю за одною, й із них зачулися не ті звичайні, галасливі звуки торгування, до яких звик Єгоханан, але часто нарікання й репетування, — зрозумів юнак, що діється щось дуже прикрого. Зирнув на похмуре обличчя підмайстра, той перехопив його запитливий погляд і відвернувся. Щось про шкуродерів, шакалів і злодіїв зачув Єгоханан, коли Аза озлоблено вдарив по ковадлі. А Куфа просто-таки перестрашено дивився на цих прихожих і навіть забув працювати. Зрештою, не працювала майже ціла вулиця, й серед рідкого брязкоту молоточків тим голоснішими й виразнішими здавалися людські голоси.

Один із прибулих зник у Авакумовій крамниці. Але з неї не було чути жадного галасу, й він довго в ній не затримався. Як спокійно привітав його при вході старий майстер, так само спокійно вивів на поріг та низенько вклонився. А потім знов сів обіч дверей, гладячи далі свою зеленкувату бороду. Лише підмайстер злісно подивився услід за гостем, плюнув і знову пробурчав щось про шкуродерів. Так залюбки називали в Єрусалимі митарів. Хто б інакше це міг бути?

— Чого хотять тут, Азо, ці шкуродери, як ти їх звеш? — звернувся Єгоханан до підмайстра, опустивши молоточка.

— Та хіба ти не знаєш?

— Домислююся, але не знаю.

— Сьогодні сплата місячного чиншу.

— Чиншу? За що?

— Як за що? Ти справді до Єрусалима з неба впав, якщо нічого не знаєш про харашімський чинш. Чинш за все оце, що ти бачиш: за крамницю, за реманент, за металь, за наші житла, навіть за це повітря! За все!

Аза повів рукою, наче справді загортаючи до цього всього й це засмороджене густе повітря.

— А хіба ця крамниця, ця бронза й мідь, цей реманент і вироби — це не Авакумова власність?

— Та ти справді, Єгоханане, щаслива людина, що не знаєш усього цього. Хіба у вас, у Сидоні, було інакше, ніж тут у нас? Таж у нас на цій вуличці мідярів, і не тільки в нас, але в сусідніх вуличках так само, стільки самостійних ремісників, скільки в тебе пальців на одній руці. Усе це здебільша належить не нам, але іншим! Так, Єгоханане, іншим! Таким, що навіть і молоточка не потрапили б взяти як слід до рук, а бронзи не відрізнять від спижу. Тим, що їм від брязкоту металю починають боліти вуха, а від скрипу наших пилок бринять зуби.