Чужинець на чужій землі

— Що ж... Добре. Якщо ви справді цього хочете, — вона тихо проспівала алілуя і вирішила, що їй допомагає сам Фостер. З його благословенням та з картинами Джорджа вона спонукає цих дітей шукати світло.

— Я розстібну.

(— Джилл...)

(— Майкле?)

(— Чекай.)

Місіс Пайвонскі дуже здивувалася і навіть злякалася, коли побачила, що її блискучі трусики та бюстгальтер зникли! Проте Джилл не здивувалась, коли побачила, що її майже новий халат разом з усім іншим одягом зник у нікуди. Натомість вона майже здивувалася, коли зник також і халат Майка; вона справедливо списала це на його гарні котячі манери.

Місіс Пайвонскі закрила вуста рукою — їй перехопило подих. Джилл одразу ж обійняла її.

— Годі, годі, люба! Все добре, ніхто не постраждав, — вона повернула голову і сказала: — Майку! Ти це зробив, тобі й пояснювати.

— Так, Джилл. Пат...

— Що, Смітті?

— Не так давно ти казала, що я не справжній фокусник, що мої трюки — просто спритність рук. Ти збиралася зняти одяг — тож я й зняв його для тебе.

— Але як? І де він?

— Там же, де й халат Джилл, і мій. Він зник.

— Проте не засмучуйся, Патті, — вставила Джилл. — Ми замінимо його. Вдвічі більшою кількістю... І вдвічі кращою. Майку, тобі не слід було цього робити.

— Вибач, Джилл. Я ґрокнув, що це було правильно.

— Ну... Гадаю, що так, — Джилл вирішила, що тітонька Патті не дуже засмутилася, і точно нікому нічого не розкаже: адже вона артистка.

Місіс Пайвонскі не засмучувала ні втрата двох предметів одягу, ні її оголеність, ані оголеність цих двох. Проте її дуже хвилювала теологічна проблема, що, як їй здавалося, розташовувалась за межами її розуміння.

— Смітті? Це була справжня магія?

— Думаю, що це саме те, що ти сказала, — погодився він, використовуючи слова якнайточніше.

— Я б радше назвала це дивом, — різко відповіла вона.

— Можеш називати це так, якщо хочеш. Проте це не спритність рук.

— Я знаю. Ти не був поруч зі мною.

Вона — та, хто щодня тримала в руках живих кобр, хто не раз піднімала голими руками огидних п'яниць (й вони потім про це жалкували), — не боялася. Патриція Пайвонскі не боялася і самого Диявола; її підтримувала віра в те, що вона врятована і таким чином невразлива для Диявола. Проте її непокоїла безпека її друзів.

— Смітті... Подивися мені у вічі. Ти уклав угоду з Дияволом?

— Ні, Пат. Не укладав.

Вона не зводила з нього очей, потім промовила:

— Ти не брешеш.

— Він вміє брехати, тітонько Патті.

— ...Тож це — диво. Смітті... ти святий!

— Я не знаю, Пат.

— Архангел Фостер не знав, що він святий, аж доки не став підлітком... Навіть попри те, що здійснив до того часу багато див. Проте ти — святий; я відчуваю це, — вона замислилася. — Гадаю, що відчула це ще тоді, коли вперше тебе зустріла.

— Я не знаю, Пат.

— Думаю, що це можливо, — погодилася Джилл. — Проте він і справді не знає. Майкле... Думаю, ми вже розповіли забагато для того, щоб не розповісти усе.