Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— Ми ж навчали тебе шахів, думаєш, це нас забавляло?
Отак я дав їм перший урок кікеру. Їм сподобалося. Це стало для них улюбленою розвагою. Щовечора перед шахами вони розігрували дві-три партії. У кікері вік не важливий. За кілька тижнів вони утворили пару, знану як «Большиє», яка встигла прославитися недбалістю та завсідною скандальністю. Ігор, ставши на задню позицію, став нічогеньким захисником, а Леонід нападником. Хоча правил вони дотримувалися вкрай недобросовісно. Скажімо, порушували заборону розмовляти російською (це щоб дезорієнтувати супротивника) або ж безмежно довго утримували чи пасували м’яч перед ударом. Часом Леонід щось собі вигукував. Коли йому пояснювали, що це проти правил, він починав гучно чхати й забивати за інерцією. Якась неспортивна гра. Угамувати їх не вдавалось: вони прикидалися, що не розуміють французької.
— Ти якийсь сам не свій, — констатував Ігор.
— Проблема з найкращим другом. Він щез, нічого не пояснивши.
— То це тому в тебе похоронний вигляд? — кинув Леонід. — Ходімо, чогось вип’ємо.
Я розповів їм про зраду Ніколя. Вони якось його бачили.
— Твій Ніколя — це дитячий садок. Я вчиняв куди гірше, — пояснив Леонід, наповнюючи келиха. — Я покинув свого найближчого друга, Дмитра Ровіна. Винятковий лікар, що врятував мені життя. Його заарештували. Його мати благала мене втрутитися, задіяти свої зв’язки, щоб пом’якшити його долю. Я б міг бодай спробувати його врятувати. Але я сказав собі, що це того не варте. Що я ризикую себе скомпрометувати. І я кинув його напризволяще.
— Швидше за все, твій безглуздий ризик не дав би результату, — сказав Ігор.
— Ігорю Емільовичу, а як би ти вчинив?
— То була доба, коли люди зникали з невідомих причин. Така собі епідемія, про яку було соромно говорити. Я чинив, як і всі, Леоніде: відводив погляд. Не забивай голову. У найгіршому разі він провів кілька років на каторзі та був звільнений 53-го, після смерті Сталіна. Сьогодні він заходився коло свого діла в котрійсь ленінградській клініці чи деінде, а про тебе не думає.
Леонід долив собі «Кот-дю-Рону». Тремтливою рукою. Шийка пляшки цокала об край келиха. Він схопив мене за плечі.
— Знаєш, за що його ув’язнили, Мішелю?
— Звідки ж мені знати?
— Леоніде Михайловичу, досить! — вигукнув Ігор. — Це зайве!
— Його звинуватили в незаконній торгівлі медикаментами.
Він вийняв із кишені брунатний флакончик і поставив на барну стійку.
— Знаєш, чому я приймаю по десять крапель цієї скверни зранку і ввечері?
Я захитав головою.
— Бо тут тхне! Тхне всюди. Дмитро пожалів мене. Він схотів мені допомогти. За це його й затримали. Те, що я тобі зараз скажу, ти мусиш пам’ятати завжди: не зраджують лише ті друзі, які лежать у могилі.
Він перехилив свого келиха, запхав флакончик до кишені, кинув на стійку купюру й пішов до дверей.
— Куди ти? — спитав Ігор.
— Працювати.
Ігор сумно мені всміхнувся.
— Але він і дурень, якщо досі це не відпустив. Він ні в чому не винний. Просто не може спинитися: переживає це знову і знову. Глянь-но, такого я ще не бачив: Леонід пішов, а «Кот» у пляшці залишився.
Він порівну розлив нам решту. Ми почаркувалися.
— Наше здоров'я.
— Ігорю, коли ви звертаєтеся один до одного на ім'я та по батькові, я відчуваю себе в романі Достоєвського.
— У Росії не звертаються «мосьє» чи «мадам». Щоб висловити повагу й дружбу, використовують патроніми, прізвища ніколи не вживають. Грегоріос скаже тобі, що «patronyme» — від грецького «батько». Береш ім'я батька, додаєш «-ович» для чоловіків та «-івна» для жінок. Якби одного дня я зустрів Хрущова, що малоймовірно, то нізащо не звернувся б «мосьє Хрущов», тільки «Микита Сергійович», бо його батька звали Сергієм. Мій тато був Еміль. За російськими документами я Ігор Емільович Маркіш. Ти згадував Достоєвського. Його батька звали Михайлом. Російською його повне ім'я Федір Михайлович Достоєвський. Як звуть твого тата?
— Поль.
— У Росії тебе величали б Михайло Павлович Маріні.
— Звучить розкішно.
У вітрині «Фоторами» красувалися світлини нічних паризьких мостів. Мої роботи зникли. Я пильно вдивлявся крізь шибку — на стінах їх не було. Саша саме балакав із молодим подружжям: вони обирали фото з-поміж десятків знімків, розкиданих на прилавку. Я зачекав, поки він зостанеться сам, і зайшов. Він мав змарнілий і стомлений вигляд.