Трудівники моря

— Ви пам'ятаєте, що я казав учора?

— Ще й як!

— Що я можу ще додати?

Якусь мить вони мовчали. Тоді знов озвався Ебенезер — Мені залишається тільки одне — поїхати!

— А мені — вмерти. О, як я хотіла б, щоб не було цього моря, а тільки небо! Мені здається, що все влаштувалося б, тоді ми поїхали б разом. Не потрібно було вам зі мною говорити. Навіщо ви це зробили? Раз так, не їдьте. Що зі мною станеться? Запевняю вас, я вмру. Ви будете тішитись життям, а я лежатиму в могилі. Ах, моє серце розбите! Яка я нещасна! А мій дядько не такий поганий.

Уперше в житті Дерюшетта назвала меса Летьєрі дядьком. Досі вона завжди називала його батьком.

Ебенезер відступив на крок і подав знак перевізникові. Почувся стук остя, що вдарився в прибережну гальку, і кроки людини в човні.

— Ні, ні! — закричала Дерюшетта. Ебенезер підійшов до неї.

— Так треба, Дерюшетто.

— Ні, ніколи! Заради машини? Це неможливо! Ви бачили вчора це страховисько? Не покидайте мене. Ви розумний, ви знайдете вихід. Навіщо ж ви кликали мене сюди вранці, якщо вирішили поїхати? Що я вам зробила поганого? Вам нема за що сердитись на мене. Ви й справді хочете поїхати на цьому кораблі? Я не хочу. Ви мене не покинете. Не для того перед людиною відкривають небеса, щоб зразу ж і закрити їх. Кажу вам, ви залишитесь. До того ж корабель відпливе ще не скоро. О, я люблю тебе! Притулившись до нього, Дерюшетта обняла його за шию, міцно сплівши пальці, ніби хотіла прив'язати його до себе своїми руками, і водночас благально простягаючи їх до неба.

Він розімкнув це ніжне кільце обіймів, яке піддалося не зразу.

Дерюшетта опустилась на виступ скелі, обвитої плющем, машинальним рухом відкинувши рукав до ліктя і оголивши свою чарівну руку; очі її знерухоміли, блиск, що осявав їх, збляк і погас. Човен наближався.

Ебенезер м'яко, двома руками підвів голову Дерюшетти; дівчина стала схожа на вдову, а юнак — на старого чоловіка. Він доторкався до волосся Дерюшетти з благоговійною обережністю, якусь мить його погляд був зосереджений на ній, потім він поцілував її в лоб — здавалося, від такого поцілунку повинна була засяяти зоря, — і голосом, що тремтів від смертельної муки, ніби його душа розривалась на шматки, він у відчаї промовив:

— Прощай! Дерюшетта заридала.

Тієї ж миті вони почули спокійний рівний голос:

— Чому б вам не поженитись?

Ебенезер оглянувся. Дерюшетта підвела погляд.

Перед ними стояв Жільят.

Він прийшов сюди обвідною стежкою.

Жільят тепер нічим не нагадував собою людину, яку вони бачили напередодні. Він був причесаний, поголений, взутий. На ньому гарно сиділа біла матроська сорочка з широким відкидним коміром. На мізинці блищала золота обручка. Він здавався незворушно спокійним. Але з-під засмаги проступала мертвотна блідість. Його лице скидалося на бронзову маску печалі.

Вони розгублено дивилися на нього. Хоч Жільят і змінився до невпізнання, Дерюшетта його впізнала. І все ж слова, які він щойно вимовив, були настільки далекими від думок Ебенезера і Дерюшетти, що вони не дійшли до їхньої свідомості.

Жільят повторив запитання:

— З якої речі ви прощаєтесь? Чи не краще вам одружитись? Поїдете разом.

Дерюшетта затремтіла. Дрож пойняв її від голови до ніг.

Жільят вів далі:

— Мадемуазель Дерюшетті двадцять один рік. Вона вже може розпоряджатися собою. Її дядько — тільки дядько. Ви кохаєте одне одного.

Дерюшетта лагідно перервала його:

— Як ви тут опинились?

— Повінчайтесь, — повторив Жільят. Дерюшетта почала вникати в зміст його слів.

— Бідний дядечко, — шепотіла вона.

— Він відмовився б дати згоду на ваш шлюб, але при мириться, коли ви обвінчаєтесь. Зрештою, ви поїдете, а коли повернетесь, він простить, — з гіркотою в голосі додав Жільят. — До того ж він думає тепер тільки про те, як би відбудувати пароплав. Поки вас не буде, він тільки цим і займатиметься. Він утішиться Дюрандою.