Людина без властивостей. Том II

Ульріх розпечатав телеграму й почав читати, лише краєм вуха слухаючи, що каже Клариса; зненацька він зблід і, не вірячи власним очам, ще раз слово по слову перечитав дивний текст. Хоч Ульріх і забув відповісти на кілька батькових листів щодо паралельної акції та обмеженої осудности, проте нагадувань останнім часом від старого не одержував і не звертав на те уваги; і ось ця телеграма досить докладно, химерно перемішуючи не зовсім приховані докори й жалобну врочистість, у манері, яку виробив і до дрібниць продумав вочевидь іще сам батько, — ця телеграма повідомляла про його смерть. Великої ніжности один до одного вони не відчували, ба більше, згадувати про батька Ульріхові майже завжди було прикро, а проте, читаючи цей моторошно-кумедний текст удруге, він подумав: «Тепер я на світі зовсім самотній!» Ні, він не вкладав у ці слова аж такого буквального сенсу, який геть не відповідав тепер уже минулим їхнім взаєминам; скоріше він із подивом відчував, що спливає на поверхню, так ніби урвалася якась якірна линва, або що стає цілковитим чужинцем у світі, з яким був ще сяк-так пов’язаний через батька.

 — Помер мій батько! — сказав він Кларисі і з якоюсь мимовільною врочистістю підніс руку з телеграмою.

 — О-о! — відповіла Клариса. — Вітаю! — І, на хвильку замислившись, додала: — Тепер ти, мабуть, дуже розбагатієш?

 — Він був чоловік заможний, але не думаю, що багатий, — заперечив Ульріх. — Я жив тут не його коштом.

Клариса вислухала ці осудливі слова з ледь помітною усмішкою, яка ніби промовляла: «Зауваження сприйняла, перепрошую»; її виразні рухи нерідко були такі поквапні й підкреслено скупі, як поклони хлопчика, що має продемонструвати в товаристві своє виховання. Вона зосталася в кімнаті сама, бо Ульріх, вибачившись, на хвилину вийшов розпорядитися щось там підготувати до його від’їзду. Покинувши Вальтера після тієї бурхливої сцени між ними, Клариса далеко не пішла; поряд із дверима до їхнього помешкання були сходи, якими користувалися рідко і які вели на горище, й там вона, загорнувшись у хустку, сиділа доти, доки почула, що чоловік вийшов з дому. Клариса трохи знала, як усе влаштовано над театральною сценою; отож там, нагорі, звідки звисають линви, вона й сиділа, поки Вальтер спускався сходами. Вона уявляла собі, як актриси між виходами, коли їм нічого робити, сидять, закутавшись у хустки, серед балок над сценою й стежать за дією внизу; тепер вона теж була така сама актриса, й усі події відбувалися під нею внизу. У цьому знов нагадувала про себе її давня улюблена думка про те, що життя — це акторське завдання. «Життя, певна річ, не треба осягати розумом», — гадала вона. Що люди взагалі знають про життя, навіть якщо вони знають про нього більше, ніж вона, Клариса? Але інстинкт до життя треба мати непомильний, як у буревісника! Треба руки свої — а в неї це означало: свої слова, свої поцілунки, свої сльози — розпростерти, мов крила! Ця ідея стала для Клариси певним відшкодуванням за те, що вона вже не могла вірити у майбутнє Вальтера. Дивлячись униз, на круті сходи, якими він спустився, Клариса піднесла руки, розвели їх і тримала так поти, поки ставало сили: може, вона допоможе йому хоч цим! «Крутий шлях нагору й крутий шлях униз у своїй силі вороже споріднені й неподільні!» — подумала вона. «Тріумфальною крутизною світу» назвала Клариса свої розпростерті руки і спрямований униз погляд. Вона відмовилась від наміру тайкома подивитися на демонстрації в місті; що їй до того «стада», почалася жахлива драма одної-єдиної!