Засліплення
- Автор: Канетти Элиас
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-7305-85-6
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Засліплення». Краткое содержание книги:
— Вона по це діло до самої Бразилії побіжить, — люб’язно пояснив він колегам.
Америка, як на нього, була не досить далеко. Потім він, сяючи й важко сопучи, оглянув вартівню й виявив на стінах великі фотознімки, що показували прийоми джіу-джитцу.
— За моїх часів, — прогарчав він, — вистачало й цього! — Він стис могутні свої кулачища й тицьнув їх під захоплені носи кільком колегам одразу.
— Авжеж, за тих часів, — проказав батько й полоскотав Терезу під підборіддям; його хлопцеві житиметься колись краще.
Комендант розглядав Кіна. Це був таки професор, з порядної сім’ї, він, комендант, відчув це одразу, і грошей у кишені в таких — як полови. Хтось інший пристойно вдягнувся б. А цей ходить собі, мов жебрак. Світ несправедливий. Тереза сказала до батька:
— Гаразд, перепрошую, але насамперед я домогосподарка!
Вона знала: як на тридцять, але була ще надто ображена. Кін нерухомо дивився на коменданта й прислухався до її голосу, що то віддалявся, то наближався.
Коли сторож надумав ушитися й лагідно взяв професора за руку, той похитав головою й навдивовиж міцно вчепився за стіл. Його спробували відірвати, але він потяг за собою й стола. Тоді Бенедикт Пфаф загарчав на Терезу:
— Ану забирайся геть, стерво! — І, обернувшись до колег, додав: — Він цього бабища терпіти не може!
Батько схопив Терезу й під жарти зусібіч випхав за двері. Вона була дуже обурена й прошепотіла, що краще б він не давав їй спокою потім. На порозі вона ще здобулася на рештки голосу й вигукнула:
— А вбивство — либонь, дрібничка?! Убивство — либонь, дрібничка?!
Діставши по губах, Тереза якомога поквапніше відпливла додому. Вбивцю вона не впустить. Вона швиденько замкнеться, крутне двічі внизу, двічі вгорі, двічі посередині, а тоді перевірить, чи не побували в помешканні грабіжники.
А професора не годні зрушити з місця й десяток поліцейських.
— Вона вже пішла, — підбадьорює його сторож і перевалює свою голову-брилу в бік дверей.
Кін мовчить. Комендант зупиняє погляд на його пальцях. Вони вперті, вони пересовують його стола. Якщо так піде й далі, скоро він сидітиме без столу. Комендант підводиться; подушечка також пересунулась.
— Панове, — каже він, — так не годиться!
Десяток поліцейських оточують Кіна й люб’язно вмовляють його відпустити стола.
— Кожен сам коваль свого щастя, — вважає один із них.
Батько обіцяє вигнати тому бабиську дурощі з голови і то сьогодні ж таки.
— Браги шлюб треба з людьми порядними! — запевняє геній. Він, мовляв, хоче взяти собі жінку тільки з грішми, тим-то в нього поки що й немає дружини.
Комендант керує всім, що тут діється, й міркує собі: «Яка мені з цього користь?» Він позіхає й зневажливо позирає на всіх.
— Не ганьбіть мене, пане професор! — ричить Бенедикт Пфаф. — Ходімо по-доброму! Тепер ми підемо додому!
Кін невблаганний.
Але з коменданта цього вже досить. Він наказує:
— Геть!
Усі десятеро, які щойно вмовляли Кіна, кидаються до столу й струшують з нього професора, мов сухий листок. Він не падає. Він тримається на ногах. Він не піддається. Замість марно казати щось, Кін дістає носову хустину й сам зав’язує собі очі. Вузол затягує туго, аж боляче стає. Товариш бере його під руку й виводить.
Як тільки двері причиняються, геній приставляє пальця до чола й заявляє:
— Злочинцем був четвертий!
Вартівня вирішує віднині не спускати очей з портьє «Терезианума».
Надворі сторож запропонував професорові свою комірчину. У помешканні того, мовляв, усе дратуватиме; навіщо цей клопіт? Адже тепер йому потрібен спокій.
— Атож, — каже Кін, — мені той запах не до душі.
Він обіцяє скористатися з цієї пропозиції, поки приберуть у помешканні.
Манюня
Перед «Терезианумом» Фішерле, якому пощастило втекти, чекала несподіванка. Замість його службовців, чия доля й балакучість викликали в нього тривогу, біля воріт зібрався збуджений натовп. Якийсь дід, уздрівши його, скрикнув:
— Каліка!
І нахилився, та так швидко, як тільки це спроможне було зробити його задерев’яніле тіло. Він боявся злочинця, що виріс у чутках до велетенського карлика; ввібгавши голову в плечі, дід став таким самим маленьким, як той. Одна жінка підхопила кволий вигук старого й повторила його гучніше. Тепер він долинув до всіх; натовп охопило щасливе почуття хотіти чогось гуртом.