Коротка історія семи вбивств

Він сильно смикає мене за руку на себе, і я вдаряюся об ґрати скронею та правою бровою.

— Всякі паскуди будуть тут зі мною жарти водити.

— Джосі...

Він знову шарпає мене на себе, затягуючи всередину все плече. Ґрати б’ють у груди, а він намагається проштовхнути мене крізь них.

— Джосі...

Миготить світло — напевно, це я моргаю.

— Джосі, відпусти... Будь ласка... Боляче.

То відблиск від мачете, що сяє, як новий.

— Хочеш знати, що сталося з четвертим фараоном, який приходив сюди мене пришити?

— Боже мій, Джосі...

— Але ми з тобою чесні один з одним, тому я даю тобі вибір. Вище ліктя чи нижче? Думай гарненько: я чув, протези нині дорогі.

— Боже мій...

— Ха-ха. Гляньте на Доктора Лава: він уявляє себе крутим, бо, бачте, підривав літаки і вбивав старих людей, яким все одно дорога на той світ. Заявляється так, ніби я чекаю на колінах, яку кістку він мені кине. Га? Скільки можна мене недооцінювати, вилупку? Ти ще не втомився від того, що я тобі весь час демонструю: так, лезо — в тебе, але руків’я — як бачиш, у мене? Тож вибирай, вилупку.

Він змахує мачете над моїм ліктем і розсікає шкіру до крові.

— Вище ліктя...

Він змахує нижче ліктя, цього разу глибше і знову з’являється кров.

— ...чи нижче? Даю тобі на роздуми п’ять секунд, або все вирішу сам і відітну по саме плече.

— Джосі, ні.

— П’ять, чотири...

— Боже мій...

— Три, два...

— У тебе є ще одна, Джосі.

— Ще одна що? Секунда? Зате в тебе її нема.

— Ще одна кровинка. Син, Джосі.

Блискуче лезо зникає в темряві.

— У тебе є ще один син.

Мачете з’являється знову, але вже біля мого горла. Він усе ще смикає мою руку через ґрати.

— Господи... Джосі!

— Що ти щойно сказав?

— А то ти не чув! У тебе є ще один син. Ти думаєш, ми не знаємо? Твій первісток мертвий, дівчинка теж, і син у тебе залишився всього один, Джосі. І якщо ти не думаєш, що за ним прийдуть, то клянуся Богом: ось оцією другою рукою я випатраю його, як довбану рибину.

— Що-що? Як це ти, цікаво, зробиш, якщо стечеш кров’ю, навіть не діставшись виходу.

— Бо твоя правда, Джосі: я не сам. А ти ж як думав, hombre? Що я прийду сам, як ідіот? Я що, тебе не знаю? Гадаєш, таткові головорізи вбережуть його від мене? Я Доктор Лав, довбню. Ти, схоже, забув мій послужний список. Тож краще відпусти мене.

— Я схожий на довбаного ідіота? Відпустити тебе, щоб ти стулив два дроти і підірвав мій бісовий дім?

— Ні, mijo, щоб я, навпаки, відкрутив ті дроти і цього не сталося.

Перш ніж відпустити мене, він відкидає мачете. Я хапаюся за руку, хоча тепер залишається тільки чекати, коли кров утихне.

— Я так розумію, що туалетного паперу в тебе немає? Та певно, що ні.

— Треба було тебе вбить!

— Ну і що з того, якби ти мене вбив, Джозефе? Замість мене підіслали б іще когось. Не такого рідного.

Він відходить, відтягує каркас ліжка від ґрат і той з гуркотом падає. Матрац зісковзує на підлогу. Джосі сідає на пружини, але на мене не дивиться.

— Чого Юбі хоче від мого сина?

— Нічого він від нього не хоче. Він і від тебе нічого не хоче. Головне, щоб ти не пхався в Нью-Йорк.

— А чого хоче ЦРУ?

— Раста на ЦРУ не працює. Вибач, поганий жарт. Я тут не для того, Джосі, щоб розказувати, хто мене прислав. Розслабся, нікому твій син не потрібен. Як на мене, то нехай він стає хоч таким, як ти, — принаймні це буде status quo. З цим, віриш чи ні, були згодні всі, поки ти сам не обісрався. Тобі не вистачило розуму попастися бодай тоді, коли при владі був твій уряд.

— Льюїсе, я не хочу, щоб хтось торкався мого сина.

— Я тобі вже сказав, Джосі: мені твій син не потрібен.

— Але ти справді підклав вибухівку в мій дім?

— Звісно ж, я підклав вибухівку. Ми обидва знаємо: у тебе нюх на блеф.

Він сміється, я теж. Шкода, що тут нема де присісти. Він усе ще сміється, коли я вмощуюся на підлозі, спиною до коридорної стіни, не спускаючи при цьому очей із Джосі.

— Але ти вперто не кажеш, хто тебе прислав.

— Я думав, ти вже сам здогадався. Я звітую тільки перед двома-трьома людьми.

— Ти звітуєш перед будь-ким, хто більше платить.

— Не зовсім. Я відомий тим, що іноді виконую завдання pro bono.

— Не уявляю, що це означає.

— І не напружуйся.

— Кумедно, що ніхто навіть не зайшов перевірити, що тут таке відбувається, особливо, коли було стільки галасу.

— Сьогодні, hombre, ніхто сюди не ввійде.

— Треба було здогадатися про це в ту ж мить, як ти сюди зайшов. Тобто імені ти мені так і не назвеш?

— Може, тобі ще сказати, хто вбив Кеннеді? Чорт, жарти в мене сьогодні якісь... несвіжі.

— Так, Докторе Лав, сьогодні я щось із них не сміюся.

Я знизую плечима. Він піднімається і стає біля ґрат навпроти мене.

— А якщо я не розкажу про важливі й чутливі справи?

— Ти маєш на увазі те, про що якраз грозився розказати?

— Ага.

— А ти знаєш, що на сьогодні важливе, а що ні?

— Ти справді вважаєш, що одна людина може когось знищити?

— Як же вам, ямайцям, подобається відповідати запитанням на запитання. Але що відповісти тобі, Джосі, я не ’наю: це ж ти сам сказав про таку можливість і держиш карти в рукаві.

— Скажи своїм, що ми можемо про дещо домовитися. Якщо вони зроблять усе правильно, то я зможу раптово забути про все, що було до вісімдесят першого року. Можу сказати, що всі дороги ведуть до мене. Що сімдесят шостий — не їхніх рук справа, і сімдесят дев’ятий — теж. Це ж УБН, їм потрібен тільки вирок щодо наркотиків.

— І тоді в телекомедіях перестануть показувати спецвипуски з Ненсі Рейґан.

— Що?

— Ще один невдалий жарт.

— Скажи своїм, що я можу продати їм втрату пам’яті, і не за такі вже й великі гроші.

— Не роби цього, Джосі.

— Не робити чого?

— Не плазуй.

— Великі лиходії не плазують.

— Тоді просто не роби те, що покаже тебе ще гіршим.

— Льюїсе, я просто проявляю розсудливість. Ти хоч раз бачив, щоб я діяв нерозсудливо? Думаєш, у працівників УБН є свідки? Мій адвокат каже, що я можу дістати максимум сім років, і то лише за наркоту і рекет. Більше мені нічого пришити не можуть.