Приватне життя феномена
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Приватне життя феномена». Краткое содержание книги:
Вже давно загоїлось лебедине крило, скалічене за якоїсь оказії-пригоди, вже, здавалося б, можна було довіритись обом своїм здоровим крилам і летіти в безмежжя білого світу, шукати побратимів чи в плавнях Дунаю, чи в пониззі Дніпра, а чи на плесах стрімкого Дністра. Адже десь повинен був мати вірну подругу, яка не забулась, яка виглядає і, можливо, по-материнському турботливо піклується про їхніх дітей-лебедят! Невже лебедеві зійшла вона з мислі, розтанув її образ у лебединому серці?
Спитати б у лебедя, щоб довідатись, та хіба відповість?
Через городи й левади ходив до ставу, де плавав і купався разом із свійськими сірими та білими гусьми. Всі милувались із гордої та красивої птиці, й не одне дівоче серце спалахувало ревнощами до Мартохи. Авжеж, хоч і в літах, але ж дивись, як хитрує: чоловік повіявся за океан, а жінка лебедя в хату пустила жити!
Багато легенд складено про лебедину любов та лебедину вірність, а про любов лебедя до земної жінки майже немає. Ми також не станемо складати такої легенди, бо не хочемо вірити в достовірність яблунівських пліток, поговорів, обмовлянь. А тільки скажемо, що з поверненням Хоми з-за океану лебідь став сам на себе не схожий. Сипне хазяйка пшениці чи гороху, а лебідь не їсть, лиш дивиться зажуреними очима, сурмисто вигинаючи прекрасну шию. А коли побачить грибка маслючка в сінях чи на подвір’ї, то так уже високо витягує вгору дзьоба, наче сонце в небі хоче дзьобнути. І голосно шипить, наче погрожує.
– Чого ти, лебедику, гніваєшся, що Хома повернувся? – допитувалась Мартоха.
Лебідь тупцяв лапами по землі й знову шипів.
– Як побачить мене, то весь час шипить, наче свариться, –- сказав Хома.
Бував по світах, усякої дивини чоловік набачився. І автомобільну цивілізацію бачив, і медичне обслуговування собак за океаном, і свинарський комплекс, що виготовляє масові партії забійного гарматного м’яса для найгарячіших точок планети. Навіть мало свою смерть не побачив у тому «кадилаку», в який підкладено міну. А виявляється, що найдивовижніша дивовижа чекала на Хому не десь у так званому вільному світі, а вдома!
– Люди всяке плещуть про тебе й про лебедя, – мовив Хома, – та я не вірю їм.
– Ще б пак! Під замком стільки висидіти!
– Але якийсь і справді він чудний, цей лебідь. Либонь, не байдужий до тебе, еге?
– Не казав, не знаю, – зніяковіла Мартоха. Їй, звісно, солодко лоскотало пиху, що сподобалась лебедеві, бо жінка завжди дорожить чужою увагою – і чоловічою, і лебединою.
– Ой, Мартохо, чи не хитруєш ти? Але ж і хитрого лиса можна зловити!
– Я не отой циган, що сонцем крутить.
А що лебідь не переставав гороїжитись проти Хоми, все покрикував, усе крила сердито попускав донизу, все гнівно шию витягував догори, то грибок маслючок мусив сказати:
– Де це видано, щоб мене та з мого двору виживали? Поки вештався по тій Америці, в хаті інший хазяїн появився.
– Не май зла в серці до лебедя, Хомо. Звикне до тебе, помиритесь.
– Яз лебедем не сварився, то й не збираюсь миритись. Ти диви, який скажений!
– Лебідь не скажений, – заперечила Мартоха. – Він такий ніжний, як плавлений віск!
– Як плавлений віск? – похмуро перепитав грибок маслючок.
– Еге, як плавлений віск, – повторила Мартоха, не вловлюючи грози в голосі чоловіка.
– Може, ти хочеш, щоб я з дому пішов?
– А чого тобі з дому йти? – не втямила.
– Тобі, Мартохо, хоч сова, аби з другого села?
– Схаменися, цюцю босий, не толочи проса. Порівняв лебедя з совою!
– Еге ж, неспроста Яблунівка язиками плеще. Значить, жінко, вибирай: або я, або лебідь!
Стояли на обійсті перед Мартохою – розгніваний Хома, аж золоті жуки йому з очей прискали, й розгніваний лебідь, у якого дикий клекіт виривався десь із глибини грудей. Жаль було Хоми, з яким стільки пережито й звідано горя та щастя. Жаль і лебедя, який утішив Мартошину душу в самотності. Обох жаль – і Хому, й лебедя!
– Обох вас вибираю, Хомо, – сказала.
– Або я, або лебідь, – уперся старший куди пошлють, наче отой лапоть, якого скільки не вари, а він усе догори. – Ні своє хазяйство, ні тебе не збираюсь ділити навіть із лебедем.
– І скупий же ти, Хомо! В тебе копійка скаче, а карбованець плаче. Ти останньої сорочки не знімеш і не віддаси.
– Я, Мартохо, чужого не хочу, а свого не попущу, бо коли чуже візьму жменькою, то чорт моє візьме міркою. А твій лебідь який? Вилікувала, доглянула, а він так оддячив? Не дороге йому своє латане, а закортілось чужого хапаного. Хай собі летить до Чорного моря, а не вештається по Яблунівці, поки йому яблунівські парубки не перебили крил і ніг.