Дівчина, що гралася з вогнем

Мікаель кивнув.

— Проблема Саландер була в тому, що удар у неї був нікудишній за силою. Я почав її тренувати. Зо два тижні вона ходила в мене до дівочої секції і програла кілька матчів, бо рано чи пізно чийсь удар досягав мети і тоді доводилося припиняти бій і на руках тягнути її до роздягальні — вона починала скаженіти, штовхатися, бити куди попало і кусатися.

— Пізнаю Лісбет!

— Вона ніколи не визнавала своєї поразки. І врешті-решт вона озлобила проти себе майже всіх дівчат, так що їхній тренер вигнав її з секції.

— Оце так?

— Еге ж. Оце так. З нею було абсолютно неможливо боксувати. У неї був тільки один стиль, який ми називали стилем Термінатора. Вона прагнула знищити супротивника, причому не мало значення, що це: тренувальний бій чи дружній спаринг. І дівчата дуже часто йшли додому із саднами від ударів ногами. І тут мені спало на думку. У мене були проблеми з одним хлопчиною, якого звали Самір. Йому було сімнадцять років, і він був вихідцем із Сирії. Самір був гарний боксер, фізично міцний, і удар що треба. Але він не вмів рухатися. Він весь час стояв як укопаний.

— Так-так.

— Ну от я і попросив одного разу Саландер прийти того вечора, коли в мене було призначено його тренування. Я звелів їй перевдягнутися і виставив її на ринг проти нього, в шоломі, з капою — все як і належить. Спочатку Самір відмовлявся з нею боксувати, бо вона, мовляв, «усього лише якесь там дівчисько», ну й інші відмовки у дусі справжнього мачо. Тоді я голосно і виразно сказав йому при всіх, що це не спаринг, і запропонував парі, що вона його поб’є. Їй я теж сказав, що це не тренування і Самір битиметься з нею цілком серйозно. Вона подивилася на мене з отим своїм недовірливим виразом. Коли пролунав гонг, Самір усе ще стояв роззявивши рот. А Лісбет пішла в атаку за короля і батьківщину й ударила йому по пиці, та так, що він так і сів на зад. На той час у неї було позаду ціле літо тренувань, з’явилися м’язи і удар став трохи важчим.

— Уявляю собі, як зрадів Самір!

— Ну, про це діло згадували потім не один місяць! Саміра вона віддубасила, як пацана. Вона виграла за очками, а коли б вона була фізично сильнішою, то просто б його знівечила. Через деякий час Самір упав у такий відчай, що почав битися по-справжньому. Я страшенно боявся, що він зуміє її дістати, тоді довелося б викликати «швидку». Вона захищалася, підставляючи плече, і летіла на канати, бо удари такої сили її відкидали. Плечі у неї були всі в синцях, але Самір жодного разу не зумів провести справжнього удару.

— От чорт! Шкода, я цього не бачив!

— Після того вечора мужики в клубі стали поважати Саландер, особливо Самір. І я почав ставити її на спаринг з хлопцями, які були набагато більші і важчі за неї. Вона була моєю секретною зброєю, і це були, чорт забирай, гарні тренування! Ми встановили план, за яким завданням Лісбет було провести п’ять ударів з попаданням у різні точки тіла: у щелепу, лоб, живіт і так далі. А її партнери повинні були оборонятися і захищати ці точки. Провести бій із Саландер стало питанням престижу. Це було все одно що битись із шершнем. Ми так і звали її — Оса, і вона стала для клубу чимось на кшталт талісмана. По-моєму, їй це подобалося, бо якось вона прийшла до клубу з витатуюваною на шиї осою.