Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
— Що ти робитимеш далі, Віле? — тихо спитала Ліра після кількох хвилин мовчання.
— Насамперед я повернуся додому, — відповів хлопець. Але Лірі здалося, що його голос прозвучав якось невпевнено — і вона сподівалася, що це їй не просто здалося.
— Проте вони можуть і досі шукати тебе, — зауважила вона. — Я про тих чоловіків.
— Зрештою, ми потрапляли й у гірші халепи.
— Мабуть, це так… Але я хотіла б показати тобі Коледж Джордана і Фене. Мені хотілося, щоб ми…
— Я знаю, — промовив Віл. — А я хотів… Було б непогано навіть ще раз відвідати Ситагаз. Це чудове місце, і якби там не було примар… Однак у мене є мати… Мені треба повернутися додому та доглядати її. Я залишив її в пані Купер, але ж вона не може жити там весь час, це недобре, несправедливо щодо їх обох.
— А хіба справедливо те, що ти змушений був пройти через усі ці події?
— Звичайно, ні, але це трохи інша річ. Це як землетрус або буря: можливо, те, що ти постраждав від них, і несправедливо, проте винуватити нема кого. Я ж залишив матір зі старою жінкою, яка сама не дуже гарно почувається, повісив на неї такий тягар… Я повинен повернутися додому. Але, гадаю, тепер, коли минуло стільки часу, повернутися буде нелегко. Мабуть, якщо в моєї матері розпочнеться один із тих нападів, коли вона всього жахається, пані Купер не схоче тримати все це в таємниці. А може, це вже сталося, і коли я повернуся, то мене змусять переїхати в один із цих закладів для дітей без батьків.
— О ні! Ти маєш на увазі сирітські притулки?
— Гадаю, саме це мені загрожує, і мені це дуже не подобається.
— Віле, ти міг би втекти за допомогою свого ножа та перейти до мого світу!
— Але я мушу бути там, де перебуває моя мати. Ставши дорослим, я зможу дбати про неї як слід, оселити її у своєму будинку. Тоді ніхто не матиме права втручатися в наше життя.
— Як ти гадаєш, ти одружишся?
Хлопець на тривалий час замовк. Проте Ліра все одно знала, про що він думає.
— Я не вмію зазирати так далеко в майбутнє, — нарешті відповів він. — Я можу одружитися лише з людиною, котра розуміє… Гадаю, у моєму світі таких зовсім немає. Ати коли-небудь збираєшся одружитися?
— Не знаю, — нерівним голосом відповіла дівчина. — Принаймні, мені здається, що це також буде людина не з мого світу.
Вони повільно пішли далі. Весь світ до самого горизонту й до скінчення часу належав лише їм. Через деякий час Ліра спитала:
— Але ж ти збережеш ніж, чи не так? Тоді ти зможеш відвідувати мій світ…
— Звичайно! Безперечно, я не віддам його нікому.
— Не повертай голову ліворуч, — сказала Ліра, не зупиняючись. — Вони з'явилися знову.
— Вони йдуть за нами! — зраділо промовив Віл.
— Тихше!
— Я сподівався, що так воно й буде. Гаразд, поки що ми прикидатимемося, що просто блукаємо полями і шукаємо їх, зазираючи в усякі схованки.
І почалася гра. Діти знайшли озерце та деякий час шукали деймонів серед очерету й у багні, голосно проголошуючи, що ті, мабуть, мають вигляд жаб, водяних жуків чи слимаків. Потім вони тривалий час здирали кору з поваленого дерева на краю гайку, удаючи, що побачили, як деймони залізли під кору у формі щипавок. Ліра зчинила великий галас коло якоїсь мурахи, на яку наступила — виражала співчуття до її синців, казала, що її обличчя дуже схоже на Панте-Леймонове, навіть прикинулася, що заплакала через те, що Комаха відмовилася розмовляти з нею.
Але коли дівчина вирішила, що деймони не можуть їх почути, вона нахилилася до вуха Віла та серйозно сказала йому:
— Ми змушені були залишити їх, чи не так? У нас же не було вибору?
— Так, не було. Для тебе це було важче, ніж для мене, проте ми все одно повинні були це зробити. Ти пообіцяла Роджерові, що прийдеш по нього, а обіцянки слід виконувати.
— А ти мав ще раз поговорити зі своїм батьком…
— А ще ми мусили випустити духів із підземного світу.
— Я така рада, що ми це зробили! Колись Пантелеймон також радітиме з цього — того дня, коли я помру. Тоді нам не доведеться розлучатися. Ми зробили по-справжньому гарну річ.
Коли сонце піднялося високо над горизонтом і стало спекотно, вони почали шукати затінок. Полудень застав їх на середині довжелезного підйому, і коли вони нарешті досягли його вершини, Ліра кинулася на траву та промовила:
— Віле, якщо ми незабаром не відшукаємо якусь тінь…
Трохи далі лежала поросла чагарником похила долина, й діти вирішили, то там має бути струмок. Продершись крізь кущі, вони дійсно помітили поміж папоротей та очерету джерельце, яке дзвеніло серед каменів.