Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Соціалістичні партії висунули умови і щодо конкретних політиків, зокрема, запропонували виключити зі складу Директорії П. Андрієвського і Ф. Швеця — осіб, які скомпрометували себе прихильністю до правих поглядів. Але ті не підкорилися відповідним партійним рішенням. Щоправда, під час подій, пов’язаних із формуванням нового кабінету, П. Андрієвський зробив заяву про відставку.
Цим, начебто, скористалися і не стали надалі вважати його членом вищої державної інстанції, хоча він невдовзі від заяви відмовився і продовжував іменувати себе членом Директорії789. Останнє, мабуть, мало кого непокоїло, оскільки ніхто більше не був зацікавлений, щоб Директорія збиралася й функціонувала у повному складі. Понад усіх це влаштовувало С. Петлюру, який дедалі більше зосереджував владу в своїх руках.
Щоправда, І. Мазепа згадує, що під час першої зустрічі соціал-демократів з С. Петлюрою той дуже гаряче доводив, що П. Андрієвського і Ф. Швеця варто вивести зі складу Директорії, а замість них включити Б. Мартоса і М. Ковалевського. Але, судячи з усього, то був лише емоційний епізод.
Порівняно з позиціями Комітету Охорони Республіки висунуті на переговорах у Рівному вимоги були свідченням готовності лідерів УПСР (центральної течії) і УСДРП до чергового компромісу. Справді, згідно з планом реорганізації влади Директорія залишалася (хоч і в зміненому складі) під головуванням того самого С. Петлюри; про радянську владу вже не було й згадки (замість неї знов виринули Трудові ради з контрольними функціями); про мир з радянським урядом України так само не було вже мови, натомість говорилося тільки про бажання миру з Радянською Росією; нарешті, про припинення переговорів з Антантою нічого не було сказано, навпаки — переговори ті легалізувалися790.
Схоже що С. Петлюра погоджувався практично на всі пропозиції та вимоги. І головне тут, очевидно, полягало не стільки в бажанні змінити політику, скільки в прагненні показати (може, й імітувати) активну державну діяльність за найтяжчої катастрофи. Саме тоді стало зрозумілим (С. Петлюра замовчував відомі йому факти навіть у найближчому оточенні), що Південно-Західний фронт повністю розвалено, що у Вапнярці створено Революційний Комітет.
«Відомості про катастрофу на Південно-Західному фронті були для нас громом з ясного неба, — зазначає І. Мазепа. — Адже ж цей фронт — це майже половина цілої нашої армії. Крім інших частин, там знаходився Запорозький корпус з його численними людськими кадрами і величезним військовим майном. Було ясно, що Петлюра спізнився з реорганізацією уряду. Взявся за це вже тоді, коли фронт почав розпадатися, шукаючи «самотужки» виходу з тої сліпої вулиці, в яку завела цілу нашу справу наївна віра уряду й Директорії в допомогу французького командування в Одесі. Два тижні тому ще можна було врятувати праве крило нашого фронту, коли б уряд і командування перестали вірити в антантську допомогу та відтягнули свої війська в напрямі на Галичину. Тепер залишалося рятувати те, що збереглося на північному фронті»791. Однак, праві елементи українства не здавалися «без бою». На численних нарадах (у першій декаді квітня вони тривали по кілька годин кожного дня792) доводилось, що зміна уряду «не на часі», що це лише зашкодить відносинам з Антантою і т. ін.
У процесі конфронтації з’являлися різноманітні комбінації нового складу уряду. Зокрема, на Голову кабінету українські соціал-демократи пропонували М. Порша. С. Петлюра погоджувався, але говорив, що його «з Берліна не так легко дістати». І то, мабуть, була гірка правда. В той час лідери українства намагалися скоріше виїхати за межі Батьківщини, аніж повертатися у скрутну хвилину додому. Коли С. Петлюра запропонував кандидатуру Б. Мартоса, той почав відмовлятися на користь А. Степаненка. С. Петлюра рішуче заявив, що «Аркадій Степаненко добра людина, але він — наївний чоловік». Нарешті умовили очолити уряд Б. Мартоса, хоча в останній момент у С. Петлюри знайшлися сумніви і щодо нього793.
В умовах браку випробуваних авторитетних кадрів (в котрий раз усі автори, перелічуючи поіменно найвидатніших провідників українства, з сумом констатують, що всі вони перебували в той час за кордоном) ледве вдалося дійти згоди щодо заміщення посад на ключові міністерства — практично всі кандидатури викликали серйозні заперечення794.
Що ж до Директорії, то через відсутність відповідних сил її склад взагалі вирішили не чіпати.
С. Петлюра обіцяв погодити кандидатури до складу Ради Міністрів з галицькими лідерами, проте на їхню згоду так і не дочекався.