Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— Не хихочіть,— сказав Рет і, взявши її руку, обернув долонею вгору й поцілував. Від доторку його теплих уст якась вітальна сила сколихнулася в ній, щемкий трепет пробіг тілом. Губи його перебралися до її зап’ястка — вона знала, що він відчуває, як прискорено б’ється у неї пульс, і спробувала вивільнити руку. Це ніяк не відповідало її інтересам — оцей зрадницький приплив почуття, що викликав у ній бажання занурити руки в його волосся, доторкнутись до його уст своїми устами.
Вона ж зовсім не закохана в нього! — у збентеженні подумалось їй.— Вона кохає Ешлі! Але чому так тремтять її руки, так холоне під серцем?
Він тихенько засміявся.
— Не висмикуйте руку! Я нічого лихого не зроблю вам!
— Не зробите? А я й не боюся вас, Рете Батлер, як не боюся і жодного іншого чоловіка на світі! — скрикнула вона, зла на те, що виказує себе тремтінням не тільки рук, а й голосу.
— Ваша самовпевненість гідна подиву, але не кричіть так голосно. Вас може почути місіс Вілкс. І заспокойтеся, будь ласка.— Він ніби аж тішився її збудженістю.— А правда, я вам подобаюся, Скарлет?
Це вже було ближче до того, на що вона сподівалася.
— Ну, іноді,— відповіла вона обережно.— Коли ви не поводитесь, як поганець.
Він знову засміявся і притис її долоню до своєї твердої щоки.
— А мені здається, я саме тому й подобаюсь вам, що я поганець. Вам у вашому тепличному житті так мало траплялося щирих поганців, що саме ця моя риса й причаровує вас.
Вона не сподівалася такого повороту розмови, отож знову спробувала, хоч так само безуспішно, висмикнути Руку.
— І зовсім ні! Мені подобаються добропорядні чоловіки, на джентльменство яких завжди можна покластись.
— Ви хочете сказати: на податливість яких ви завжди можете розраховувати. Що, властиво, одне й те саме. Але не має значення.
Він знов поцілував її долоню, і знов за шкурою в неї пробіг приємний дрож.
— Я таки подобаюся вам. А чи змогли б ви, Скарлет, коли-небудь покохати мене?
«Ох! — з тріумфом подумала вона.— Нарешті я його поплутала!»
І відповіла йому з награною холодністю:
— Ясно, що ні. Принаймні... поки ви не виправите своїх манер.
— Але я зовсім не збираюся їх виправляти. Отже, ви так і не покохаєте мене? Я на щось інше і не сподівався. Річ у тому, що хоч ви мені дуже подобаєтесь, я вас не кохаю, тим-то для вас це була б справжня трагедія — вдруге пережити неподілене кохання. Чи ж не правда, моя люба? Ви дозволите називати себе «моя люба», місіс Гамільтон? Хоча я однаково називатиму вас «моя люба», і не має значення, до вподоби це вам чи ні,— я запитую просто для годиться.
— Ви не кохаєте мене?
— Авжеж ні. А ви гадали, що я кохаю?
— Ви надто зарозумілі!
— Виходить, ви гадали, що я закоханий! На жаль, доведеться розвіяти вашу оману. Я мав би закохатись у вас, бо ви чарівна й обдарована багатьма пустопорожніми талантами. Але чарівних дам з такими самими талантами, ні на що не придатними, на світі безліч. Ні, я не закоханий у вас. Однак подобаєтесь ви мені неймовірно — гнучкістю свого сумління, себелюбством, якого ви майже ніколи не приховуєте, практичною чіпкістю свого характеру, успадкованою, боюся, від якогось не дуже далекого ірландського предка-селюка.
Селюка! То він ще й ображає її! Вона обурено пробурмотіла щось собі під ніс.
— Не перебивайте,— попросив Рет, стискаючи їй руку.— Ви подобаєтесь мені, бо я теж десь такий самий, а споріднені душі вабить одну до одної. Я розумію, ви ще й досі плекаєте пам’ять про богоподібного й недалекого містера Вілкса, котрий уже, мабуть, з півроку, як у могилі. Але повинен знайтися у вашому серці й куточок для мене. Не шарпайтеся, Скарлет, я ж роблю вам пропозицію. Я жадаю вас від того першого дня, коли ви постали переді мною у холі Дванадцяти Дубів, зваблюючи сердегу Чарлі Гамільтона. Жодної жінки я так не жадав, як вас, і на жодну я так довго не чекав, як на вас.
Їй аж дух забило, коли вона почула останні його слова. Попри всі свої образи, він таки кохає її і тільки з почуття суперечності не хоче прямо цього сказати, боячись, щоб вона не почала з нього кпити. Ну та дарма, зараз вона йому покаже!
— То це ви просите моєї руки?
Він випустив її долоню й зареготав так голосно, що вона вся зіщулилася в кріслі.