Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
Щойно за Утюжком зачинилися двері, Обеліск похмуро бовкнув:
— Утік!
— Хто?
— Та цей же — Пшонь.
— Куди?
— До Несвіжого.
— А що сталося?
— Каже: в мене малокультурна обстановка.
— І що — до Несвіжого? Добре, хоч не в дитячому садку отаборився.
— Ну! До ранку оббігав усе село і визирив, що в того хата набита новими меблями.
— І Несвіжий його пустив?
— Спробуй не пустити!
— Та він же сам у тій хаті не живе.
— Не живе, а Пшонь уже там.
— Як же йому вдалося?
— А я знаю? Це не чоловік, а стихійне бєдствіє! І обеліска після такого не водрузит. Плюнь і розітри!
— Ну, то вам же легше.
— Легше? А моя Хвенька! Хто її приструнить? Думав, хоч цей, із свинею.
— Якось воно владнається. Покличте до мене Ганну Панасівну.
Але замість Ганни Панасівни прийшла тітка Мотрона Іванівна.
Шкода, що філософи досі не зацікавилися видозмінами категорії часу стосовно до Веселоярська. Бо коли б вони це зробили, то давно б зауважили дивну двоїстість цієї найневловнішої категорії у веселоярівських степах. З одного боку, час, як і повсюди в світі, нестримно летів уперед і вперед, не відступаючи ні перед якими перешкодами, не забігаючи вбоки, не витанцьовуючи на місці; з другого ж — час тут мовби зупинився, закляк навіки, законсервувався, як музейний експонат, не змінювався зовсім, а з ним так само незмінними лишалися й люди. Скільки Гриша й пам’ятав, одні в селі були завжди дідами, інші дядьками й тітками, ще інші — просто такими або сякими, і ніхто не хотів переходити ні до наступної вікової категорії, ні до інших етапів. Його дід Левенець і Утюжок вічно були дідами, Обеліск — дядьком, Мотрона Іванівна — тіткою, Щусі й Самусі — просто Щусями й Самусями. Тож Гриші, як особі службовій, доводилося сприймати все так, як воно велося, і відповідно ставитися до веселоярівців, виявляючи належну шану до їхніх титулів, закріплених за кожним довічно, ніби якісь баронські чи там графські звання.
Мотрону Іванівну, скільки й жив, Гриша звав «тіткою». Це була вродлива білолиця жінка, пишна, як пава, невироблена й зледащіла до краю. Прославилася Мотрона Іванівна тим, що ніколи нічого не робила, вічно придурювалася хворою і ніжно-беззахисною, виходила заміж за дідів, зоставалася вдовою, знов виходила і знов зоставалася вдовою. Про неї казали: «Хочеш вмерти — женись на Мотроні!» І однаково женилися, зваблені її пишним тілом і ніжним голосочком.
— Гришуню любий! — замуркотіла Мотрона Іванівна, мірячись обійняти Гришу навіть через стіл, за яким передбачливо ховався від неї молодий голова сільради. — Я ж тебе любила ще малесеньким, ти ж і тоді було таке гарненьке хлоп’ятко! А тепер он який виріс!
— Мотроно Іванівно, — сухо кинув Гриша, — коли ви прийшли по ділу, то давайте про діло, бо тут, самі знаєте, установа серйозна…
— Та по ділу ж, по ділу!..
— Коли так, то прошу сідати, і я вас слухаю.
Мотрона Іванівна довго всідалася на стілець, прилаштовуючи на сидінні все, що треба було прилаштувати, тоді ще довше запихала за пазуху те, що звідти вперто випихалося, тоді обдарувала Гришу найяснішою усмішкою, після чого зненацька зачмихала носом і бризнула слізьми такими, що вони перелетіли й через стіл. Гриша розгублено підхопився, налив з графина води, подав Мотроні Іванівні.
— Випийте, тіт… пробачте, Мотроно Іванівно, випийте й заспокойтеся, прошу вас. Що у вас? Не хвилюйтеся. Поможемо. Не треба тільки плакати. Ну, чесне слово, не треба! Ну, їй-богу!..
Але сльози в Мотрони Іванівни були суто декоративні. Склянку з водою вона відсунула, на Гришу глянула навіть подивовано.
— Хіба я плачу?
— А що ж ви робите?
— То моя душа плаче, а я — ні. Я прийшла тебе спитати, Гришо, як нового голову.
— Питайте.
— Ти ж от виріс у нашому селі і все бачив. Ти ж знаєш, яка я нещасна?
— Ну…
— Та ти не стісняйся! Кажи: знаєш же? Скільки в мене було чоловіків?
— Ну…
— Чотири! А де вони всі? Боїшся сказати? То я тобі скажу сама! Набока де? Вмер. Білицький вмер? Вмер. Довгань вмер? Вмер. Цьопа вмер? Вмер. Скільки виходить?
— Чого?
— Вмерло.
— A-а, чотири.
— Бач, сам сказав: чотири. А пенсій у мене скільки?
— Пенсій?
— Та пенсій же! Скільки їх, ти думаєш? Одна-однісінька! А чом не чотири?
— Що ви, тітко Мотроно? Кому в нас по чотири пенсії платять?