«Ілюстрована Історія України»

І за сим слїдили дуже пильно; осібний цензор був призначений для виправлювання українських книжок, і тільки після такого оправлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 році хотїли надруковати в Київі акафист св. Варварі, написаний митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафист той перед виданнєм буде перекладений на великороссійское нар-Ьчіє". Так бувало й потім, і дістати дозвіл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона мала бути українська, мала якісь українські прикмети—то й зовсім неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварів на Українї не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського друку.

Все се, розумієть ся, мусїло дуже сильно відбити ся на літературній творчости і видавничім руху Східньої України. Народнїй елемент в старім українськім письменстві XVI–XVII вв. і без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумілости народньої була введена в ріжні релігійні видання ще в XVI в„але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в релігійнім ужитку, а й ті що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше і меньш поважне в порівнянню з „справжньою", словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити своїх учеників правильно писати словянською мовою, а не журили ся зовсім про мову народню, її чистоту і правильність.

Українські письменники XVII–XVIII вв. лишають ся церковно-словянш. иною, а яо народньоі мови звертають ся в ужитку буденнім, в листуванню, в записках, в віршах і жартах.

Теж саме бачимо і що до самого змісту, що до тем писань. Школа українська зложила ся під впливами релігійної боротьби і всю увагу свою звертала на школеннє богословське і полемічне; все иньше служило другорядним додатком—історія, література, і ще меньше науки природні і математичні. Книжністю майже виключно була церковна. З рукописного матеріалу бачимо, що люде дуже інтересували ся історією, списували старі літописи (маємо цілий ряд українських відписів з старого збірника лїтописей київських і галицько-волинських), складали хроніки близшого до них часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного однісінького „Синопсиса" — коротенької історії Руси, зложеної в Печерській Лазрі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в н й майже цілком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такій своїй „серіо^ности" ся книжка була видана кілька разів (перше вид. 1674 р.), тим часом иньші, далеко ціннійші і цікавійші річи зістали ся в рукописях. Історичне письменство було взагалі досить богате; до наших часів заховали ся такі прецікаві річи як Львівська лїтопись про події першої половини XVII в., літопись Самовидця про війну Хмельницького і пізнійшу історію козаччини до кінця XVII в., богато лїтописей та хронік (напр. Супрасльська, Густинська, хроніка Сафоновича, Боболинського й ин), богато козацьких хронік, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин, прецїкава, хоч часто невірна повість Величка. Твори сі часто дуже живо відбивають у собі те, чим жило, цікавилось і хвилювало ся тодішнє українське громадянство, — але нічого з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нїчого і з чудових історичних українських пісень, що складають ся протягом XVII віку, виробляючи поволі особливу форму так званих дум, що обеднали в собі прикмети книжньоі мови і стилю Народнью поетичною основою.