Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Як і в 1921 р. (хоча в меншому масштабі, оскільки факти не були до такої міри доступні), була спроба створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги — у цьому випадку на чолі з Віденським архієпископом кардиналом Інніцером. Але Червоний Хрест у своїх відповідях на звернення комітету був змушений заявити, що за статутом він не може діяти без згоди уряду країни, якої це стосується. Уряд зі свого боку продовжував заперечувати все, що тільки можна заперечувати, і друкував численні листи «простих селян», обурених «нахабними» західними пропозиціями. Зокрема, в лютому 1933 р. «Известия» наголошували на тому, що волзькі німці, мовляв, відкидають допомогу організацій, створених у Німеччині для тих, хто «нібито вмирає від голоду в Росії».
У Західній Україні, що входила тоді до складу Польщі, про голод було добре відомо, і в липні 1933 р. у Львові створили Український центральний допомоговий комітет, який зміг надати потерпілим певну допомогу нелегальними продуктовими посилками.
Українські емігрантські організації на Заході робили відчайдушні зусилля довести факти голоду до уваги своїх урядів. У Вашингтоні, наприклад, архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитися у цю справу, на що була відповідь: відсутність державного інтересу робить таке втручання недоцільним. У тому ж архіві міститься чимало листів від науковців, журналістів, релігійних діячів тощо, які висловлювали сумнів щодо вірогідності даних, приміром, того ж Чемберліна, який оцінював кількість померлих від 4 до 10 млн. На це Держдепартамент відповідав, що утримується від будь-яких коментарів, і часом подавав списки джерел, на які рекомендував звертати увагу.
Справа в тому, що Сполучені Штати на той час не мали дипломатичних стосунків із Радянським Союзом (до листопада 1933 р.), і Держдепартамент мав інструкції всіляко налагоджувати такі стосунки. З огляду на таку політичну стратегію тема голодового терору була для нього, так би мовити, більмом на оці. Ті ж країни, що мали своїх дипломатів у Москві, діставали інформацію з перших рук, і були набагато краще обізнані з реальним становищем.
Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало в тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.
Найпримітивніший метод — це повне ігнорування голоду. У радянській пресі не було ані згадки про щось подібне. Це ж стосувалося, зрозуміло, й українських газет. Між дійсністю та її відображенням лежала глибочезна прірва.
Артур Кьостлер, який бував у Харкові в 1932–1933 рр., пише, що він зовсім утратив відчуття реальності, коли читав місцеві газети, переповнені знімками радісних молодих людей під прапорами, повідомленнями про гігантські комбінати на Уралі, про нагородження бригадирів-ударників тощо, але «жодного слова про голод, епідемії, вимирання цілих сіл; навіть про відсутність електрики в Харкові газети не згадали. Над величезною країною простяглася завіса мовчанки».
У попередні роки, під час колективізації, пересічній людині досить складно було осягнути масштаби чи наслідки цієї події. Як писав американський кореспондент: «Житель Москви, іноземець чи росіянин, рідко коли міг дізнатися, якщо взагалі дізнавався, про такі епізоди “класової боротьби”, як смерть від голоду багатьох засланих селянських дітей у віддаленій Лузі, в Північній Росії, влітку 1931 р.; або про поширення хвороб серед каторжників, що працювали на карагандинських вугільних копальнях у Казахстані, внаслідок неякісного харчування; або про загибель від холоду куркульських родин, яких вигнали взимку з їхніх осель під Акмолинськом, у Казахстані; або про поширення запалень жіночих органів серед депортованих жінок у холодному Хібіногорську, за Полярним колом, через цілковиту відсутність санітарних умов під час суворої зими». Але коли дійшло до голоду, то у тій самій Москві про нього спочатку говорили досить відкрито — і не лише в себе вдома, а й у громадських місцях. Та незабаром це стало карним злочином, за який давали три—п'ять років ув'язнення. Тим часом про голод було вже настільки відомо, навіть іноземцям, що це вимагало активніших заходів, ніж прості заперечення.
А заперечення були найрішучіші. Чимало нападок зазнала тоді зарубіжна преса. Зокрема, 20 липня 1933 р. «Правда» звинуватила австрійську газету «Райхпост» у «твердженні, що мільйони радянських громадян у районі Волги, на Україні та Північному Кавказі померли з голоду. Цей вульгарний наклеп, брудну вигадку про голод у СРСР сфабрикували редактори “Райхпост”, щоб відвернути увагу своїх власних трудящих від їхнього тяжкого та безнадійного становища». Голова ВЦВК М. Калінін викривав «політичних ошуканців, які пропонують допомогу жертвам якогось голоду на Україні», і зазначав, що «лише класи, які дійшли до останнього ступеня свогоморального падіння могли породити такі цинічні елементи».