Король стрільців
- Автор: Керницький Іван
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-061-2
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Король стрільців». Краткое содержание книги:
Відтак — еміграція, табори переміщених осіб, гірка доля українського емігранта. Велика частина творчого спадку письменника торкається життя українців в еміграції.
Це видання є першим, що охоплює більшість невідомих сучасному читачеві творів Івана Керницького.
— Ой, ґвалт! — жартували хлопці. — То аж треба стільки війська, щоб перевезти нас із Лонцького до Бриґідок?
На закруті вулиці Коперника затріщав ще один мотоцикл, і в човнику, причепленім до нього, показалась барилчаста фігура пана комісара, добре знаного всім нашим студентам із наскоків на Академічний Дім чи з розбивання зеленосвяточних походів, зрештою і з політичних процесів. Той пан комісар сконав потім на серцеву атаку під час посвячення пам’ятника на могилі Івана Франка, як наші націоналісти стялися з луговиками доктора Дашкевича.
Пан комісар викотився з човника, обтягнув ремінь на пузі, помацав револьвер при боці і скомандував пискливим голоском:
— Вантажити самоходи!
Так склалося, що мій неоцінений пан інструктор ішов останнім у групі арештантів, і тільки його обвіяв ранішній гнилий холод, як він в ту ж мить усвідомив собі, що, вибігаючи з камери на галай-балай, забув там свою камізольку, яку на ніч поклав був собі під голову замість подушки.
Той самий факт спостеріг теж пан комісар, якому пан Макс підліз просто під руки.
— Дивіться! А той вар’ят тільки в сорочці! — крикнув.
— Ну, що ж, — скулився пан Макс і зацокотів зубами. — ваші підкомендні так спренжисто виганяли мене з камери, що я забув там свою камізольку.
— Що він плете?.. Яку камізольку?
— Теплу, ватовану камізольку, з рукавами.
— Гм! «Забув!» — кепкував собі з академіка пан комісар. — А голову нащо носите? На капелюш?
І подивився довкола, по своїх підкомендних, яке враження зробив на них його знаменитий віц. До речі, той комісар поліції мав багато дечого з актора — любив театральні ефекти. Часто виступаючи як свідок прокуратора на процесах проти ОУН, він появлявся в судовій залі на Баторого вулиці надутий, як бальон 5-ий номер, напахчений парфумами, з блискучою колекцією орденів на грудях, залюбки пописувався знанням секретів підпільних організацій і своїм познаняцьким акцентом.
От, може, й тепер захотілося йому зробити один з таких театральних жестів на очах принагідної авдиторії, перед арештантами та їх охороною, заграти ролю «гуманного» поліциста з людяним серцем.
Він змірив пана Макса, як гуцул смереку, і погірдливо спитав:
— Ну, а знаєте хоч, у котрій камері ви лишили ту вашу камізольку?
— Та чому не знаю, — відповів пан Макс, — у 31-ій камері, на другому поверсі.
— Ну, то бігом-марш по камізольку, але то пьорунем, бо ми не будемо тут на вас чекати, ха-ха-ха!
Зареготався сам і підморгнув до хатраків, що зараз підтримали його дружнім хором.
— Може, котрийсь з панів пофатиґується за тим академіком, щоб він там не заблудив? — весело звернувся пан комісар до хатраків.
— Я піду, — виступив з гурта на охотника колишній поліційний аґент, а тепер інспектор Базилі Коґут…
В першій опалі пан Макс не запримітив, якого він дістав ангела-хранителя, рушив з копита по сходах, щоб мерщій дорватися до камізольки. Аж на коридорі першого поверху почув за собою астматичний віддих і короткі, приспішені крочки давнього доброго знайомого з Богданівки.
— Помалу, пане Максю, помалу! — сопів іззаду пан інспектор. — Не пхайтеся поперед батька в пекло, так? Так.
В цьому «не пхайтеся поперед батька в пекло», в самому тембрі голосу пана Коґута забреніли якісь такі нотки та вібрації, що веліли панові Максові оглянутись, сповільнити темп і дещо призадуматись над утаєним змістом і символікою народніх прислів’їв…
Вже звільна, не кваплячись, зайшов на 31-у камеру, одягнув камізольку, яка, звичайна річ, не ошпарила теплом промерзлого політв’язня. Шукаючи чогось теплішого, пан Макс надибав бляшанку з недопитою порцією кави і жадібно припав до неї посинілими губами.
— О-о, смачного, пане Максю! Ви, бачу, кінчаєте перерваний сніданок?
Пан інспектор Коґут не набагато, зрештою, і змінившись з тих часів, коли ще був на Богданівці просто аґентом Коґутом, стояв на порозі камери з парасолькою під пахвою, з підкоченою на дощ одною штанкою, хитро-загадково посміхався й лускав американські горішки.
Короткий момент-хвилинку стояли вони отак, один навпроти одного, пан Макс із бляшанкою кави в руках, а пан Коґут з торбинкою горіхів, і зосереджено вдивлялися один одному в вічі…
— Здається, там, надолі, чекають на мене? — тихо промовив нарешті мій неоцінений пан інструктор.
— О-о! Так, так! — спохватився, ніби знечев’я пригадав собі цей факт пан інспектор Коґут. — Ну, як чекають, то, хіба, підемо, так? Так.