У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Одвихнувшись, аби простежити особисто, як забивають двері і як подають нам на стіл (він дуже радив нам замовити «яловичини», бо з дробом сьогодні трохи підвели), господар скоро вернувся й ознаймив, що принц де Фуа дуже просить його ясновельможність дозволити йому пообідати за сусіднім столиком. «Але ж усі столики зайняті», — відповів Робер, озирнувши столики, які затарасовували мій столик. «Менше з тим; як ваша ясновельможність згодиться вволити принцову волю, я попрошу цих панів пересісти. Мені тільки б догодити вашій ясновельможності!» — «Вирішуй ти, — звернувся Сен-Лу до мене. — Фуа — добрий хлопець, він не докучатиме і не дурень». Я відповів другові, що Фуа, може, й милий, але ж ми домовилися пообідати разом і мене це вельми потішить, а тому я волів би, аби ми посиділи самі. «А який гарний у принца плащ!» — зауважив господар під час наших переговорів. — «Так, я бачив», — відгукнувся Сен-Лу. Я збирався вже сказати Роберові, що пан де Шарлюс утаїв від своєї тітки, що знайомий зі мною, і спитати в нього, як він гадає — чому, аж це прибув принц де Фуа. Він прийшов з’ясувати, чи вволено його прохання, і спинився за два кроки. Робер познайомив нас, але сказав своєму приятелеві навпростець, що йому треба перебалакати зі мною в чотири ока. Принц пішов собі, підкреслюючи прощальний уклін усмішкою, якою він указував мені на Робера, мовляв, короткість нашого знайомства лише з волі Сен-Лу, а сам би він продовжив його залюбки. Нараз Робер, наче йому спало щось на думку, кинувся за своїм другом. «Сиди й починай їсти, я зараз», — мовив він наостанці, рушаючи до малої зали. Мені прикро було слухати, як незнайомі мені чепуруни розповідають недоречні й злосливі історії про молодого принца-спадкоємця Люксембурзького (колишнього графа фон Ніссау), з яким я познайомився в Бальбеку і який так делікатно висловив мені співчуття під час бабусиного нездужання. Один із них доводив, наче принц сказав дукині Ґермантській: «Я вимагаю, щоб при появі моєї дружини всі вставали», і що дукиня нібито відповіла (що грішило не лише проти дотепности, а й проти всякої правдоподібности, бо бабуся молодої принцеси була сама чеснота): «Певна річ, при появі твоєї дружини всі мають уставати, — ради твоєї бабусі чоловіки лягали». Потім пішла оповідь про те, як принц за цьогорічних одвідин у Бальбеку своєї тітки, принцеси Люксембурзької, поскаржився, зупинившись у Ґранд-отелі, директорові (моєму другові), що не вивішено на його честь люксембурзької фани. А тим часом фана ця була менш знана і куди рідше вивішувалася, ніж англійська чи італійська, треба було кілька днів, на превелику досаду молодого принца, аби її розшукати. Я не повірив жодному слову в цій усій історії, але дав собі зарік, приїхавши до Бальбека, розпитати директора готелю, щоб упевнитись-таки, що все це шито білими нитками. Чекаючи на Робера, я попросив господаря, щоб мені принесено хліба. «Цю ж мить, пане бароне». — «Я не барон», — заперечив я вдавано сумним тоном. «Ох, перепрошую, ваша ясновельможносте!» Я не встиг заперечити ще раз, після чого мене б, мабуть, охрещено було світлістю. У дверях з’явився, довго, як і обіцяв, не затримавшись, Сен-Лу, тримаючи в руці широкий вигоневий принців плащ, і я зрозумів, що він випросив цього плаща, аби я не мерз. Він здалеку махав мені не покидати місця і рушив до мене, але добратися він міг, лише переставивши столика або пересадивши мене. Сен-Лу скочив на червону оксамитну канапку, яка йшла попід стіною по обводу великої зали, окрім мене, на канапці сиділо троє-четверо знайомих з Робером членів Жокей-клубу, яким не знайшлося місця в малій залі. Поміж столиками не дуже високо було напнуто електричні шнури; не завагавшись, Сен-Лу перемахнув через них так само легко, як перескакує на конкурі перешкоди кінь; присоромлений тим, що він усе це робить ради мене, аби вберегти мене від такого простого маневру, як пересідання, я водночас і захоплювався тією певністю, з якою виконував вольтаж мій товариш; і не лише я: господар і метрдотелі (це вольтижування навряд чи їм сподобалося б, якби вольтижувався не такий вельможний і не такий гойний завсідник) стояли вражені, наче знавці мистецтва верхогонів. Кельнер завмер стовпом із полумиском, якого чекали ті, хто сидів біля нього. Коли ж Робер, змушений обходити своїх товаришів, видерся на спинку канапи і, втримуючи рівновагу, пішов по ній, з зали почулися негучні оплески. Порівнявшись нарешті зі мною, він став як укопаний, розрахувавши все точно, як розраховує отаман, якому треба зупинитися перед трибуною монарха, нахилився й уклінно^та ґречно подав мені вигоневого плаща, а відтак, сівши біля мене, сам накрив ним, наче легким і теплим шалем, мої плечі.