Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Ніколи в домі Ростових любовна атмосфера, атмосфера закоханості не давалася взнаки з такою силою, як у ці дні свят. «Лови хвилини щастя, примушуй себе кохати, закохуйся самі Тільки це одне є справжнє на світі, решта все дурниці. І цим лише ми тут захоплені», — звучало в цій атмосфері.
Микола, як і завжди, замучивши дві пари коней, і то не встигши побувати в усіх місцях, де йому треба було бути і куди його запрошували, приїхав додому перед самим обідом. Тільки-но він увійшов, як відразу помітив і відчув напруженість любовної атмосфери в домі, але, крім того, він помітив чудне збентеження, що панувало між деякими з членів товариства. Особливо схвильовані були Соня, Долохов, стара графиня і трохи Наташа. Микола зрозумів, що щось мало статися до обіду між Сонею та Долоховим, і, з властивою йому чуйністю серця, був дуже ніжний і обережний під час обіду в обходженні з ними обома. Цього ж вечора третього дня свят мав бути один з тих балів у Іогеля (вчителя танців), що він давав на свята для всіх своїх учнів та учениць.
— Миколенька, ти поїдеш до Іогеля? Будь ласка, їдь, — звернулась до нього Наташа, — він тебе особливо просив, і Василь Дмитрович (це був Денисов) їде.
— Куди я не поїду з наказу графині! — сказав Денисов, який жартома поставив себе в домі Ростових в роль Наташиного рицаря, — pas de châle[403] ладен танцювати.
— Якщо встигну! Я обіцяв Архаровим, у них вечір, — сказав Микола.
— А ти?.. — звернувся він до Долохова. І тільки-но спитав це, помітив, що цього не треба було питати.
— Поїду, можливо… — холодно й сердито сказав Долохов, глянувши на Соню, і, насупившись, таким самим поглядом, яким він на клубному обіді дивився на П'єра, знову глянув на Миколу.
«Що-небудь є», — подумав Микола і ще більш упевнився в цьому припущенні після того, як Долохов зараз же по обіді поїхав. Він викликав Наташу і спитав, що трапилось.
— А я тебе шукала, — промовила Наташа, вибігши до нього. — Я казала, ти все не хотів вірити! — з переможним виглядом сказала вона. — Він освідчився Соні!
Хоч як мало за цей час Микола приділяв уваги Соні, але, коли він почув це, щось наче відірвалось у ньому. Долохов являв собою пристойну і з деяких поглядів блискучу партію для сироти-безприданниці Соні. На думку старої графині і вищого світу не можна було відмовити йому. І тому першим почуттям Миколи, коли він почув це, була злість проти Соні. Він готувався до того, щоб сказати: «І чудово! Певна річ, треба забути дитячі обіцянки і прийняти освідчення». Але не встиг він ще сказати цього…
— Можеш собі уявити! Вона відмовила, зовсім відмовила! — заговорила Наташа. — Вона сказала, що любить іншого, — додала вона, трохи помовчавши.
«Та інакше й не могла зробити моя Соня!» — подумав Микола.
— Хоч як мама просила її, вона відмовила, і я знаю, вона не змінить, коли що сказала…
— А мама просила її? — докірливо сказав Микола.
— Просила, — сказала Наташа. — Знаєш, Миколенька, не сердься; але я знаю, що ти з нею не одружишся. Я знаю, бозна-чому, я знаю певно, ти не одружишся.
— Ну, цього ти зовсім не знаєш, — сказав Микола, — але мені треба поговорити з нею. Яка чудова ця Соня! — додав він, усміхаючись.
— Вона така чудова! Я тобі пришлю її. — І Наташа, поцілувавши брата, побігла.
Через хвилину прийшла Соня, злякана, розгублена й винувата. Микола підійшов до неї і поцілував її в руку. Не вперше у цей приїзд вони розмовляли віч-на-віч і про свою любов.
— Sophie, — почав він боязко, а далі говорив усе сміливіше і сміливіше, — коли ви хочете відмовитись не тільки від блискучої, від вигідної партії… але він прекрасна, благородна людина… він мій друг…
Соня перебила його.
— Я вже відмовилася, — сказала вона квапливо.
— Якщо ви відмовляєтесь заради мене, то я боюсь, що на мені…
Соня знову перебила його. Вона благальним, зляканим поглядом подивилась на нього.
— Nicolas, не кажіть мені цього, — сказала вона.
— Ні, я повинен. Може, це suffisance[404] з мого боку, проте краще сказати. Якщо ви відмовитесь заради мене, то я повинен сказати вам щиру правду. Я вас люблю, я думаю, більш за всіх…
— Мені й досить, — спалахнувши, сказала Соня.
— Ні, але я тисячу разів закохувався й буду закохуватись, хоч такого почуття дружби, довіри, любові у мене ні до кого нема, як до вас. Потім я молодий. Maman не хоче цього. Ну, просто, я нічого не обіцяю. І я прошу вас подумати про освідчення Долохова, — сказав він, насилу вимовляючи прізвище свого друга.
— Не кажіть мені цього. Я нічого не хочу. Я люблю вас, як брата, і завжди любитиму і більше мені нічого не треба.
403
танець з шаллю
404
самовпевненість