Сонце і місяць, сніг і лід

— Не мели дурниць, жінко, — пробурчав Ярл. Він і досі тримав у руках ножа. — Забирайся звідси! — сказав він ведмедеві, погрожуючи йому більш ворожо, ніж це робив Ганс Пітер.

— Ніхто… не постраждає, — сказав ведмідь.

Ярл, котрий почув тільки гарчання, підступив на крок ближче.

— Зачекай, чоловіче, — мовила Фріда. — Може, це і є те щастя, котре Аскелядан нам приніс.

— Щоб якийсь там ізбйорн забирав мою наймолодшу дочку! Хіба це щастя? Зовсім ні! — сказав Ярл. — І я сумніваюся, що Аскель до цього причетний.

— Та це ж той ведмідь, на якого він полював. Я в цьому впевнений, — сказав Ганс Пітер. — Як я і думав, це не принесло нам нічого хорошого.

— Воно хоче, щоб дівчина жила в палаці, — Фріда склала руки на поясі, усім своїм виглядом показуючи, що не відступить.

— Мамо, — промовив Ганс Пітер здавленим голосом, — ти не думаєш, що кажеш. Це ненормально. Ти сама щойно сказала, що перед нами зачарований ведмідь. Не може бути, щоб ти бажала такого нашій дівчині!

Дівчина делікатно вивільнилася з братових обіймів і стала навпроти ведмедя, дивлячись йому просто — у вічі. Ведмідь і собі подивився на неї. У його чорних очах були ті самі біль та образа, які вона бачила в очах у Ганса Пітера.

— Ти мене не скривдиш? — запитала вона.

— Ні, — Ганс Пітер обхопив її долоню обома руками. — Ні!

— Та йой, будь чоловіком, — рявкнула на нього Фріда. — Твоїй сестрі випала чудова нагода. Більшість людей тільки мріють про…

— …про те, щоб пізнати жахіття, котре ти навіть уявити не здатна, — закінчив за неї Ганс Пітер зболеним голосом.

— …про те, щоб жити в палаці, — закінчила свою думку Фріда.

Навіть ізбйорн завмер від тих слів, усі погляди були тепер на матері дівчини. Вона дивилася у відчинені двері, крізь білого ведмедя кудись вдалечінь, туди, де кружляв сніг і світло відмежовувалося від темряви. — У палаці, — повторила вона.

— Володарю ізбйорне, — сказала дівчина і затнулася. — Це, звісно, дуже добре, що я цілий рік житиму у палаці, але що буде з моєю сім’єю? Якщо ти такий багатий, то чи не поділишся ти з ними своїми статками?

— Дочко, — у голосі Ярла чулися біль та розпач. — Ні!

— Сестричко, благаю, — розпачливо просив Ганс Пітер. — Не роби цього! — він повернувся до ведмедя. — Чому ти сюди прийшов? Це вона тебе прислала?

Ведмідь погойдався вперед-назад, окидаючи поглядом усіх членів родини.

— Цей Аскелядан… Він полював на мене?

— Так.

— Третій син? Щасливчик? — звернувся до них ведмідь.

— Схоже на те, — обережно відповіла дівчина. — Хоча дотепер від нього не було жодної користі, — вона кинула швидкий погляд на маму, щоб побачити, чи ці слова її засмутили, однак мама все ще дивилася у засніжену далечінь, ні на кого не звертаючи уваги.

Ведмідь кивнув:

— Аскель вполює ведмедя. Іншого ведмедя. Слава та багатство усій його сім’ї! — з його пащеки вирвався на диво оленячий звук. — Підеш зі мною?

Дівчина завагалася. Але лише на мить. Кров пульсувала в жилах, серце калатало так швидко, немов от‑от збиралося вирватися з грудей.