Сонце і місяць, сніг і лід

— Роло? Що відбувається? — дівчині було начхати, чи мама чує, що вона розмовляє з вовком.

Раптом її тіло вкрилося гусячою шкірою: крізь маленьке віконце знадвору виднілася якась фігура. Це не був ані вітер, ані сніг.

Роло завив ще завзятіше і ступив уперед саме тоді, коли двері різко розчахнулися. Велике, біле, вкрите хутром створіння заледве протиснулося в двері, відкинувши Роло вбік, немов то було якесь цуценя. Фріда засміялася і хотіла щось сказати: вона ж бо думала, що то її любий Аскелядан повернувся додому.

Однак то не був загорнутий у хутро та обліплений снігом Аскелядан. То не була людина. То був ізбйорн — величний, білий, як сніг, північний ведмідь. Він стояв посеред їхньої хатини, втупившись у дівчину.

— Роло, не смій, — шикнула вона.

Вовк, більше здивований, ніж покалічений, звівся на ноги і був готовий до нового стрибка. Він не зважав, що ця істота була у кільканадцять разів важча за нього, бо, коли йшлося про безпеку його господині, Роло ставав безстрашним.

— Роло, ану припини. Йди-но сюди, — наполягла дівчина, поплескуючи себе по стегну.

Не бажаючи показувати ведмедеві, що він його боїться, Роло позадкував і став біля дівчини. Ніхто з мешканців хатини не ворухнувся. Фріда завмерла з черпаком в одній руці і казанком юшки в іншій. Ярл стояв біля столу, однією рукою схопившись за ніж, іншу затиснувши в кулак. Ганс Пітер — усе ще біля сестри та матері, з гострим ножем напоготові. Однак його рука сильно тремтіла. Скидалося на те, що він от‑от випустить з рук ножа. Його обличчя було блідо-біле, немов замерзле молоко.

— Чого тобі треба? — скрикнула дівчина. — Забирайся звідси!

Ведмідь захитався, кліпаючи чорними очима. Крізь відчинені двері вітер задував до хатини пригорщі снігу, вони осідали на величезних ведмедячих лапах, і дівчина чітко побачила, що ведмеже хутро і справді біліше за сніг. Його лискуча шуба нагадала їй місячне сяйво, промені сонця і білосніжне хутро білого оленя, який подарував їй ім’я.

— Забирайся звідси! — вказала йому на двері.

— Ти мене розумієш? — запитав ізбйорн глибоким протяжним голосом, розтягуючи слова, немов давно відвик від розмов. Фріда вискнула, Ярл замахнувся ножем, бо ж для них ті слова звучали, як жахне виття.

— Так, — коротко відказала дівчина.

Ведмідь заплющив очі і ступив кілька кроків вглиб хатини. Уся сім’я згуртувалася біля столу, Ярл та Ганс Пітер тримали ножі напоготові, однак ведмедеві, схоже, було на те начхати. Він знову розплющив свої чорні очі.

— Ходімо зі мною, — засопів ведмідь.

— Що? — дівчина відчула, як від переляку її шкіра стягується.

— Тобі кажу. Ходімо зі мною.

— Що воно каже? — прошепотів Ганс Пітер.

— Що воно каже? — Фрідин голос прозвучав значно різкіше, але не набагато голосніше. — Це ведмідь. Вбийте його!