Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Ішторнійці хотіли відірвати шмат від конаючої країни, але їм це не вдалося. Ігворри, стольного міста Чорногори, так просто не дістати… Вибудоване просто на терасах Яв-гори, Верхнє місто князівства було неприступним. Ішторнійське військо тануло від раптових нападів загонів горян. Врешті, вороги відступили за перевали.
Коли з Данаділу підійшли моанці, то теж упіймали облизня. Їм — то було ще гірше, ніж звичним до гір ішторнійцям. Влад міцно вчепився в свої скелі і не здавався.
Тоді імператор Іркан Перший запропонував Владу приєднатись до Великої Моанії. За однієї умови — Влад мусив видати йому маленького принца Ельберу та княжича Ведангу. Імператор був настільки вражений силою духу полоненого Вогнедана, що захотів виховати з його сина вірного слугу Імперії, а як не вийде — знищити обох: і Саламандра і Веданга.
Влад послав імператора під три чорти і продовжував опиратись.
Він провів у боях зо два десятка літ. Врешті, втомившись від безнадійної борні, Влад почав провадити таємні перемовини про покровительство з Ішторном та Моаною.
Ішторнійці виставили умовою негайне введення в мейдистський закон всіх горян-язичників. Влад розумів, що це неможливо, хіба що йому доведеться вирізати власний нарід.
Моанці затягували перемовини і не обіцяли Чорногорі жодних пільг. Перемовини зайшли у глухий кут. І тут допомогло нещастя — ішторнійці знову пішли війною.
Влад зробив те, що надовго коштувало йому доброго імені… Він відкликав горян, а сам зачинився в Ігворрі. Ішторнійське військо вилилося на простори Данаділу, грабуючи, палячи, ґвалтуючи. Там воно зіткнулося з моанським військом, котре виробляло з місцевими людьми подібне і мирного часу.
І ось, коли поразка моанського воїнства здавалася неминучою, в спину ішторнійцям вдарили горяни князя Влада… Війну було виграно…звісно ж моанцями. У Влада не було достатньо сил, аби протистояти Імперії.
Імператора Іркана тоді вже не було в живих. Його син, Літон, вів політику «замирення інородців». Він дав Чорногорії і самому Владу всі пільги, які той вимагав. І ні слова не згадав про спадкоємців загиблої династії.
Влад прожив ще десять літ під тавром зрадника. Те, що Чорногора ще трималася, надавало ельберійцям духу. З приєднанням Чорногори зникла остання надія воскресити Ельбер.
Сутички з Ішторном, однак не припинялись. В них приймали участь і нащадки Саламандрів та Ведангів. За сина Влада, Властибора, один з Ведангів, Витезслав відзначився у війні так, що чутки про його подвиги дійшли до Моани. Як винагороди, Властибор попрохав для родича відновлення княжого титулу. І він же поміг Ведангам відкупити невеличку частину предківських земель та рештки родового замку, котрий колись звався «Гніздом Драконів»
Ця досить довга передмова лише й може пояснити, як-то Веданги опинилися «вдома» в самий розпал покріпачення та «окультурення» Ельберу. Як-то вірно помітив розбійничій отаман, Веданги були єдиними «чистокровками», котрі мали підтверджений Імперією шляхетський титул, окрім самого князя Парда. Вони виріжнялися поміж шляхтичів-північан та дженджиків як ото лебеді поміж круків. Чорні лебеді, однак… Ці похмурі красені аж ніяк не були беззахисними.
Князь Воїбор Ведангський був одним з керівників Квітанського Повстання. Для сусідів і, ясна річ, імперської поліції, він вирушив у закордонну мандрівку. Його син Воїслав надовго запам’ятав, як вночі до їхнього будинку, вистроєного на руїнах старого замку Драконів, просто таки вповз зранений селянин, один з тих, котрі вирушили з Воїбором… А наступного ранку мати Воїслава, княгиня Діяна, уроджена Дубова, давала в «Гнізді Драконів» традиційний осінній бал для місцевого панства. Княгиня пливла поміж гостями лебедицею, нечутно снували з наїдками усміхнені слуги… Коли ж гості роз’їхались, по замку розлилося жіноче голосіння, бо трохи не з кожної челядницької родини хтось загинув у Квітані. Зціпеніла княгиня мовчки гладила по волоссю улюблену покоївку, чоловіка якої стратили на палі поруч з Воїбором… Жалоба накрила і два селища, що належали Драконам. А вдень молода пані з сяючим усміхом приймала гостей, показувала листи, що надходили нібито від чоловіка то з Шорроги, то з Ватейли… І на все це дивилися з якогось закутка чорні очі підлітка Воїслава. За повстанця в родині моанці могли позбавити не лише титулу — життя, а селян продати на північ, в імперські копальні. Діяна трималася до останку, коли, аж через два роки надійшов останній лист, в якому сповіщалося, що Воїбор Ведангський помер в дорозі додому, на кораблі, а тіло його було віддано морю. Лише тоді вона вдягнула жалобу і звеліла встановити на родинному цвинтарі могильну плиту. А через рік і її саму поховали поруч. Син був присутній при тому, як обряджали матір, як зняли з посивілої в одночасся голови розкішну перуку, яку княгиня носила постійно. Так бо вона заповідала — аби хоч в домовині лежати без брехні… Воїслав поцілував її в стиснені вуста і наказав забити гріб…