Життєпис Білого Ворона [uk]

І ось, коли поразка моанського воїнства здавалася неминучою, в спину ішторнійцям вдарили горяни князя Влада… Війну було виграно…звісно ж моанцями. У Влада не було достатньо сил, аби протистояти Імперії.

Імператора Іркана тоді вже не було в живих. Його син, Літон, вів політику «замирення інородців». Він дав Чорногорії і самому Владу всі пільги, які той вимагав. І ні слова не згадав про спадкоємців загиблої династії.

Влад прожив ще десять літ під тавром зрадника. Те, що Чорногора ще трималася, надавало ельберійцям духу. З приєднанням Чорногори зникла остання надія воскресити Ельбер.

Сутички з Ішторном, однак не припинялись. В них приймали участь і нащадки Саламандрів та Ведангів. За сина Влада, Властибора, один з Ведангів, Витезслав відзначився у війні так, що чутки про його подвиги дійшли до Моани. Як винагороди, Властибор попрохав для родича відновлення княжого титулу. І він же поміг Ведангам відкупити невеличку частину предківських земель та рештки родового замку, котрий колись звався «Гніздом Драконів»

Ця досить довга передмова лише й може пояснити, як-то Веданги опинилися «вдома» в самий розпал покріпачення та «окультурення» Ельберу. Як-то вірно помітив розбійничій отаман, Веданги були єдиними «чистокровками», котрі мали підтверджений Імперією шляхетський титул, окрім самого князя Парда. Вони виріжнялися поміж шляхтичів-північан та дженджиків як ото лебеді поміж круків. Чорні лебеді, однак… Ці похмурі красені аж ніяк не були беззахисними.

Князь Воїбор Ведангський був одним з керівників Квітанського Повстання. Для сусідів і, ясна річ, імперської поліції, він вирушив у закордонну мандрівку. Його син Воїслав надовго запам’ятав, як вночі до їхнього будинку, вистроєного на руїнах старого замку Драконів, просто таки вповз зранений селянин, один з тих, котрі вирушили з Воїбором… А наступного ранку мати Воїслава, княгиня Діяна, уроджена Дубова, давала в «Гнізді Драконів» традиційний осінній бал для місцевого панства. Княгиня пливла поміж гостями лебедицею, нечутно снували з наїдками усміхнені слуги… Коли ж гості роз’їхались, по замку розлилося жіноче голосіння, бо трохи не з кожної челядницької родини хтось загинув у Квітані. Зціпеніла княгиня мовчки гладила по волоссю улюблену покоївку, чоловіка якої стратили на палі поруч з Воїбором… Жалоба накрила і два селища, що належали Драконам. А вдень молода пані з сяючим усміхом приймала гостей, показувала листи, що надходили нібито від чоловіка то з Шорроги, то з Ватейли… І на все це дивилися з якогось закутка чорні очі підлітка Воїслава. За повстанця в родині моанці могли позбавити не лише титулу — життя, а селян продати на північ, в імперські копальні. Діяна трималася до останку, коли, аж через два роки надійшов останній лист, в якому сповіщалося, що Воїбор Ведангський помер в дорозі додому, на кораблі, а тіло його було віддано морю. Лише тоді вона вдягнула жалобу і звеліла встановити на родинному цвинтарі могильну плиту. А через рік і її саму поховали поруч. Син був присутній при тому, як обряджали матір, як зняли з посивілої в одночасся голови розкішну перуку, яку княгиня носила постійно. Так бо вона заповідала — аби хоч в домовині лежати без брехні… Воїслав поцілував її в стиснені вуста і наказав забити гріб…