![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Після обіду Ольг відіслав мене на двір, гуляти з дітлашнею. Ми пробавились, аж поки на вулицях не залунали людські голоси та не замукала худоба сільської череди. Віла за моєю допомогою натягала з криниці води, аби її родичі могли змити пилюку, і витягла зі скрині празникову одежу для батьків.
Вечеряли затемно. Ольг дістав ще баклагу росавського вина. Батьки Віли та незаміжня дочка старого були дуже красиві, хоч і виморені працею люди. Вони зовсім не нагадували рабів, яких щодня можуть побити, а то й продати. В них була якась тиха гідність, що тліла, немов вуглина під попелом. Аби розгорітись в останню пожежу, коли прийде той…з вогнем у крові…
Послали нам на сіннику, на чистому повітрі. Отут, коли усі поснули, я наважився відкрити рота:
— Батьку, для чого ви їм оте розповідали?
— Що?
— Про Сповнення Видіння… Тут не Чорногора.
— Саме тому, — сказав Ольг, — що тут не Чорногора… Не бійся, завтра вони забудуть моє ім’я… І моє обличчя. А про пророцтво пам’ятатимуть… Це дасть їм сили жити.
— А ви самі вірите… в рятівника з вогняною кров’ю? Мені так здається, що це казка… І взагалі, що нам до цих кріпаків… В Чорногорі немає панських сіл…
— В Чорногорі немає, - озвався батько, — і тут не було… Ще сто років тому… І в Квітані не було, а нині є. Недарма Квітан двічі спливав кров’ю… Тоді, коли імператор Корог почав роздаровувати ці землі разом з людьми моанським воякам. А щодо Чорногори… От уяви собі, синку… Не дай, звісно, Боги, але раптом помре Іскра… Денниця так і не народить синів… Конвалія вийде заміж за моанця…
— Конвалія? — аж підскочив я, — за моанця! Та ніколи…
— Чому — ніколи… Вона — онучка моанської принцеси… Родичка імператорського дому… Таких Його Величність любить одружувати сам…І от, можливо ще за нашого життя, князем Чорногори буде моанець…або дженджик. А ми з тобою, сину, в імперських реєстрах записані селянами. Торговці реєстрові — це наші родичі Росави. Паперів на шляхетство у нас нема, та й шляхетство наше — не моанське. Інше у нас шляхетство… Те, про яке не говорять вголос. Якщо рід Пардів упаде, ми будемо з тобою, сину, кріпаками нового князя.
Я не знайшовся, що відповісти…Під ногами наче розверзлось провалля.
— Так що, сину, — підсумував Ольг, — воля наша висить на русявій волосині панни Конвалії, доки вона в родині одиначка. Не дуже міцна опора, як вважаєш?
Батько заснув одразу, а я ще півночі крутився уві сні, уявляючи собі, як збираю виноград для якогось моанця, а замість платні отримую канчуків… Закінчення сну і взагалі було страхітливим — мене продають з торгів, а покупцем є мій кровний дід — бородатий моанський шляхтич у сірім однострої імперського війська. Заплативши за мене дурні гроші, бородань наказав мене повісити, і поруч одразу ж опинився молодий підпоручник в зеленому вбранні чоррів, котрий тримав у руках мотузку… Прокинувся я від власного зойку і присягнув сам собі не заводити на ніч дурних балачок.
***
Щодо того, що у лісі небезпечно — дідо Велет не збрехав. Він порадив нам їхати до Дубна окружним шляхом, але ми все одно потрапили в халепу.
Неподалік від селища, де ми ночували, вже починалися землі старого Ведангу, а нині — Дубненської губернії. Їхати нам потрібно було через ліс, в якому, за дідовими словами, гуляли розбійники. Вони підстерігали проїжджих на лісовому тракті, а дідо порадив нам звернути на маловідомий шлях, що плутався поміж лісом та ярами. Ольг віз велику суму грошей для контори з продажу вин, що в Дубні, і тому зовсім не хотів зустрічатися з «лісовчиками» Він накинув для чогось плаща, хоча було дуже тепло, і порадив мені не роззявляти рота.
Але напад я проґавив. Все сталося просто і якось буденно. Раптово перед нами виникло двоє людей. Трохи не одночасно Ольг рвонув повіддя і його кінь звився дибки. Мій Сонько від несподіванки шарпнувся вбік, і я вилетів з сідла.
Прокотившись по траві, я піднявся на ліктях і трохи не очманів… На Ольгові вже не було плаща, а в руках він тримав довгого меча з трохи вигнутим лезом. І він уже не сидів в сідлі, а стояв на дорозі, ледь пригнувшись і підвівши зігнуті в ліктях руки зі зброєю. Ляснув постріл, дуже гучний, напевне зі стародавньої пищалі, отієї, котру, аби вистрелити, ставлять на сошник, і вручну підпалюють ґніт. Щось вдарилося об Ольгів меч, аж батька кинуло назад, але він не упав, а перехопив меча лівицею й наче щось метнув з правої руки. З того боку, звідки стріляли, розлігся зойк. Все це сталося швидше, ніж я оце записую.