Коло смерті

Глибоко в душі я розумів, що міркування про завтрашні домашні клопоти — своєрідна втеча, самообман, лиш би не думати про майбутнє. Я вийшов з в'язниці, вільна тепер людина, тож час знову ставати паном свого життя, переходити в наступ, шукати виходу з глухого кута.

Бо нічого з того, що зі мною приключилося, не було випадковістю. Спершу я вважав вчинок Мортена Олішера імпульсивним, гадав, що він навмання назвав мене, лиш би перекласти на когось вину, тому й почувався відносно впевнено, переконаний, що звинувачення само собою розсиплеться, коли слідство з'ясує правду. Так трапляється з більшістю сфальшованих доносів та звинувачень, вони не витримують очної ставки з дійсністю. Але не так сталося, як гадалося. Мортен Олешер знав, де я був і що робив увечері на Івана Купала. Знав навіть, у що я був одягнений.

І він телефонував мені, залишивши електронний слід, який доводив наш контакт безпосередньо перед нападом. Під час наступного візиту Рюне Сейма, я детальніше проглянув роздруківку телефонних дзвінків: розмова Мортена Олешера зі мною виявилася надзвичайно короткою, тривала не більше шести секунд. Але тієї тривалості йому вистачало б назватися, а мені підтвердити замовлення, як він і стверджував у суді. Стільки ж часу могла також тривати розмова, якби хтось помилився номером: незнайомий голос назвав незнайоме ім'я, а я відповів, що такого не знаю. Я допускав саме такий варіант; бо невиразно пригадував чийсь помилковий дзвінок, який збив мене з ритму під час пробіжки. Не мав цілковитої певності, однак ймовірність існувала як єдине пояснення, бо все інше було, на моє стовідсоткове переконання, брехнею Мортена Олешера.

Напрошувався один висновок — усе було ретельно сплановано. Мортен Олешер звинуватив мене не випадково. Хтось уклав простий і мудрий план, як зробити мене цапом-відбувайлом. Найпростіше припустити, що за всім мав би стояти Грек, лише йому могло бути це вигідно, але далі я впирався у глухий мур. Я заплутався в тенетах брехні і не знав, як з них вирватися. Щоразу, борсаючись у пошуках порятунку, я шаленів від гніву та люті. Мене трохи лякала втрата самовладання.

Я опанував себе, відігнав безпомічні думки, встав з фотелю і побрів кімнатами, вмикаючи повсюди світло, проганяючи від себе тіні й ніч. У кухні знову вловив ніздрями гнилісний сопух, тепер уже трохи сильніший. Я глибоко вдихнув і відчинив дверцята холодильника. Сморід вдарив звідти в обличчя, я закашлявся, ледь не виблював. Знайшов великий пластиковий мішок, згорнув у нього все з полиць разом з каструльками й мисками, виніс на сміття, а тоді широко повідчиняв вікна. Попри те сморід переслідував мене всю ніч, влізливий, солодкавий, ніби хтось заховав у моєму домі трупа.