Ратники князя Лева
- Автор: Лущик Петро Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Довженко Букс
- ISBN: 978-617-7463-06-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ратники князя Лева». Краткое содержание книги:
— Хто такі? — десь ізгори пролунав гучний голос.
— Десятник Ратибор із грамотою від князя Лева! — відгукнувся Ратибор.
— Прямуй ближче до воріт! Інші залишаються на місці.
— Чекайте! — тільки й сказав Ратибор і вдарив коня в боки.
Він під’їхав до воріт, почекав, поки відчиниться невелике віконечко.
— Грамоту! — наказав той самий голос.
Ратибор мовчки вийняв із торби скручену руркою грамоту і подав вартовому. Віконце зачинилося. Ратибор повернувся до своїх людей.
З-за воріт почувся якийсь скрегіт, і вони відчинилися. У проході стояв могутній молодий дружинник у повному обладунку.
— Проїжджайте! Воєвода чекає на вас! — сказав він.
Дружинник віддав Ратибору його ж грамоту, мовчки спостерігав, як мимо проїжджають подорожні, потім удвох з іще одним воїном зачинив за ними ворота. А загін навісною дорогою зацокав до головної брами. Вона виявилася зачиненою. Перед ними чорнів глибокий рів. Ураз заскреготів невидимий механізм, і почав нечутно опускатися підйомний міст. Його підтримували два масивних ланцюги. Досередини замку вела вузька галерея. Вона виводила у внутрішній дворик, де природні скелі оточували дерев’яну забудову.
Загін проїхав галереєю всередину. Від побаченого колись Тугара, здавалося, тепер уже ніщо не могло здивувати. Але серед жменьки воїнів, що походжали у дворику, приїжджі зауважили кількох хлопчаків десь років десяти, не більше. Вони з цікавістю дивилися на прибулих. Один із них — найменший, із м’яким волоссям і вузеньким личком — особливо уважно вивчав їх.
Раптом десь згори, з галереї, пролунав дзвінкий жіночий голос:
— Гійоме!
VII
Коли тобі сімдесят років, то важко нести на плечах навіть звичайну сутану, вже не кажучи про відповідальність за весь християнський світ. Ось уже дванадцять років, як це місто біля підніжжя гір Чиміні є резиденцією вселенських єпископів. Як і його попередники, він не зміг увійти у Вічне місто. Як і його попередника, його поховають тут. Бо коли тобі сімдесят, уже важко сподіватися на повернення. А причина тому воістину бич, і далеко не Божий. Себто Манфред Гогенштауфен, який не пускає до Рима не лише його. Слава Господу, — хоч про це грішно навіть думати! — що ось уже півтора року, як той злодюга, прокляття римських єпископів, загинув біля Беневенто. Манфред шукав смерті, і вона його знайшла.
Приблизно так думав сто вісімдесят третій папа Климент IV, в миру Гі Фокуа ле Гро, піднімаючись сходами папського замку у Вітербо.
Хоч надворі стояла нестерпна італійська спека, папа Климент накинув на кардинальську сутану (іншої не носив) накидку. Коли тобі сімдесят, особливо шукаєш прохолоди, що йде від товстих стін палацу. Коридори були безлюдні: курія знала, що папа любить іти до свого кабінету у самотині, але те, що за ним стежили, він зрозумів, бо коли підійшов до дверей, вони прочинилися.
У кабінеті на нього вже чекав його секретар. Весь поглинутий роздумами, здавалося, він не помітив появи папи, і лише нижче нахилена голова виказувала, що це не так.
— Доповідайте, П’єтро, — розпорядився Климент, важко опустившись у крісло.
— Ваша святосте! Вашої аудієнції просить ваш радник із богословських питань, — повідомив секретар.
— Згодом. Далі?
— Прибули посланці від правителя Хулагуїдів.
Від почутого папа пожвавився, з очей зникла звична останнім часом байдужість.
— Вони вже тут? — хутко запитав.
— У місті. Вони не захотіли зайти до палацу, та й я не спішив їх запрошувати сюди, — відповів П’єтро.
— Розумно. Послання переклали?
Замість відповіді П’єтро розгорнув пергамент.
— Читайте! — наказав папа.
— «Іменем усемогутнього Бога Абака-хан надсилає слово до первосвященика святої римської церкви.
Уважно вислухавши Ваше гідне поваги послання, ми дізналися, що Ваша святість в минулому році прослухала речі наших особистих послів і дала відповідь на них, але не на наше послання, бо в курії Вашої святості не було нікого, хто знав би монгольську грамоту. Дійсно, ми писали монгольською, бо на той час був відсутній наш писар, знавець латини.
Окрім того, з Вашого послання ми дізналися, що Ви направили короля Карла проти ворога церкви Манфреда Сіцилійського та його війська і що зазначений король Карл, вторгшись в його володіння, повністю знищив військо згаданого Манфреда разом із ним. Ми ж за допомогою люб’язного і гідного поваги тестя нашого, імператора Константинопольського, чітко усвідомили собі, що це був з боку Вашої милості розсудливий вчинок.