Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Ратники князя Лева
Ратники князя Лева - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Ратники князя Лева

Электронная книга - «Ратники князя Лева». Краткое содержание книги:

Петро Лущик народився 1963 року на Львівщині. Після закінчення фізичного факультету Львівського університету ім. Івана Франка незмінно працює вчителем. Лауреат літературного конкурсу «Коронація слова», автор романів: «Полювання на дрохв», «Тамплієри короля Данила» та «Настане день, закінчиться війна...»Минуло дванадцять років від подій, описаних у романі «Тамплієри короля Данила». Сподівання Данила Галицького на допомогу Риму у його боротьбі із Золотою Ордою не справдилися. На землю Руську знову прийшли монголи. Король Данило помер, так і не виконавши своєї місії. Те, чого не вдалося батькові, намагається здійснити його син Лев. І саме тоді до Львова знову повертаються хрестоносці. Але цього разу — не допомагати...
1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
Перейти на страницу:

Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.

Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.

Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.

— Чому Тисьмяниця? — поцікавився невгамовний Влас.

— Не знаю, — зізнався Івор. — Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть...

— Це від слова «тясмин», — озвався Тугар.

Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.

— Що значить «тясмин»? — запитав Ратибор.

— Камінь. Так кажуть деякі народи Улус-Джучі.

Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нічого не сказав. Натомість він сміливо спрямував коня через невеликий дерев’яний міст до міської брами.

Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох дерев’яних церков.

Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно — міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.

— Вітаю із щасливим прибуттям! — сказав воїн.

— Не таке вже воно й щасливе, — відповів Ратибор, обнімаючи господаря.

Він показав на коней з нерухомими тілами.

— На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?

— А чого б то ми охоронялися? — відмахнувся Путята. — Розкажу потім.

— Добре. А зараз подбай про мертвих, — згодився Ратибор.

— А ви?

— А живі про себе подбають самі!

Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.

Ратибор зібрав усіх і сказав:

— Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.

Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.

Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.

— Я знав, що ти прибудеш, — повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.

— Скажи краще: сарацини були? — запитав Ратибор.

— Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.

— Ні, усе гаразд, — заспокоїв Ратибор. — Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?

Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.

— Вони з’явилися у тутешніх лісах недавно, — говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. — Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!

— А ти?

— А я кого треба — посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.

— Тобто?

— Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.

— Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, — відказав Ратибор. — Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?

— «Татарські люди», — відповів Путята.

— Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?

— Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.

вернуться

7

Другобець — Дрогобич.

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)