Ратники князя Лева

— Вітаю із щасливим прибуттям! — сказав воїн.

— Не таке вже воно й щасливе, — відповів Ратибор, обнімаючи господаря.

Він показав на коней з нерухомими тілами.

— На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?

— А чого б то ми охоронялися? — відмахнувся Путята. — Розкажу потім.

— Добре. А зараз подбай про мертвих, — згодився Ратибор.

— А ви?

— А живі про себе подбають самі!

Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.

Ратибор зібрав усіх і сказав:

— Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.

Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.

Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.

— Я знав, що ти прибудеш, — повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.

— Скажи краще: сарацини були? — запитав Ратибор.

— Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.

— Ні, усе гаразд, — заспокоїв Ратибор. — Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?

Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.

— Вони з’явилися у тутешніх лісах недавно, — говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. — Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!

— А ти?

— А я кого треба — посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.

— Тобто?

— Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.

— Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, — відказав Ратибор. — Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?

— «Татарські люди», — відповів Путята.

— Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?

— Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.