№2

— Не вір, не вір, не вір...

Що буде з нею в місті з маститою назвою Brandenburg, Єфросинія не мала жодних ідей, навіть найнестримніших. У цьому поїзді, в оточенні спокійних, як ніколи, тіл у тілогрійках вона чи не вперше за останній час відчула, як до її розтривоженої душі поволі приживляється віра — ця малесенька хитрунка, яка зумисне вичікує вдалого для себе моменту, щоб тебе заразити. Віра завше заразна. Віра, що навшпиньки прокрадалася в її зболену душу, надавала відчуття блаженної безвідповідальності:

— Від мене нічого не залежить. Я вирішила їхати. А куди приїду — хай доля вирішує.

Рекультивація очікувань розпочалася одразу після прибуття. Пізня зима вже готується здати позиції. Сонячно. Єфросинія примружено глянула на небо. Гарне. Небо чужини теж може бути гарним, воно ні в чому не винне. Погляд опустився нижче й перечепився об заточені шпилі дерев. Стількох сосен, що виросли стрункою шеренгою, вона ще ніколи не бачила. Їхні стовбури розгалужувалися на віття не з самого низу, а на добрячій висоті кількох метрів, через що весь бір був наскрізь просвічений промінням, він був повітряним і прозорим. І хоча на килимі ще не було жодної рослинності, сніг справляв прощальний бал — усе одно де-не-де було видно папороті, скручені на зиму в кокон. Паралельні стовбури сосен, наче конвоїри, виструнчилися перед процесією прибулих робітників із нашивкою Ost.

— Це ще не Brandenburg, — таємниче шепнула сусідка по вагону, ніби беручи шефство над молодшою від себе.

Напевно, передмістя. Це навіть краще. Єфросинія не любила гамору міста, а міщани видавалися їй зверхніми.

— Куди нас ведуть?

— На селекцію.

Ніхто нікого не штурхав у спину руків’ям карабіна, все було розмірено і без алярму. Ставлення зверхнє, але спокійне. І це наганяло ще більше панічного страху. Гармидер і переполох був би набагато природнішим сценарієм для цієї ситуації, тому воєнізований спокій і порядок тиснув на голову несамовито. Навіть якщо комусь би й закортіло вирватися з колони ost-ів і погнати світ за очі, то це було б наругою над самою логікою смирення, а воно тут торжествувало. Це і є віра в дистильованому вигляді — коли ти покірно здаєшся подіям у полон.

На дні ландшафту Єфросинія побачила велике приміщення, схоже на клуб. Їм туди.

Столи з секретарками. Німецькі дівчата і жінки суттєво відрізнялися від своїх паперових аналогів. Секретарки були охайними і з невидимою гординкою в крові. У них не було нічого коров’ячо-бабського, нічого з того, що виказувало би теличне служіння чоловікові. Вони мерзли і грілися чимось гарячим, що парувало і створювало майже домашню атмосферу. Шиби запотівали від схвильованого дихання остарбайтерів.