Джмеленя та дерево Ву

— Я казав, що це дерево By! Ще на вершині казав! Треба було зразу оголошувати штормове попередження.

Раптом у відчинені дверцята зайшов білобородий дідусь у такому ж білому одязі. Зайшов так, ніби до вагончика вів широчезний хідник, а страшнючої бурі взагалі не було. Дива! Та й сам дідусь був незвичайним. Від нього йшло легеньке світло, а над головою світився осяйний диск.

Діти заклякли, від здивування роззявивши роти і не в змозі вичавити ані звуку.

Дідусь усміхнувся дітям і погладив їх по чупринах.

— Не бійтеся. Усе буде добре! — і вийшов у інші дверцята.

Вагончик обплутало товстелезне гілля. Алкея і Клок і далі бавились у лови. Міра сиділа неподалік вагончика, гладячи Тютю, яка виглядала волохатим мишеням у лапі кота.

Дзвінка й Дмитрик заворожено розглядали ураганне дерево і її мешканку. Лисицю Міра нагадувала доволі віддалено. Це радше була версія доісторичної бестії, більшої за печерного лева удвічі. Ви бачили печерного лева? Ні? Але чудово уявляєте його! Ото величезний звір, правда? А Міра ще більша! Мускулясті лапи скидались на котячі, тільки от пазурі сягали розмірів добрячої коси. Морда витягнута, як у лисиць, а от вуха невеликі, порівняно з головою. А от пухнастий хвіст точнісінько лисячий, він навіть закінчувався білою китичкою. Міра, щиро усміхаючись, дивилась на мініатюрну тер’єрочку, гладячи її своїм пальцем. І Тютя її не боялась! Поряд, вчепившись у хутро і заплющивши очі, до Міри прикипіла Віолета.

Знову на гілках з’явилися дівчина-велетка і вепр. Клок був схожий на мамонта, але з короткими вухами сторчком, довжелезним рилом-п'ятаком замість хобота і цілим арсеналом різноманітних ікол, що досить сильно нагадували бивні.

Клок і Алкея, схоже, захекались, бо сіли перепочити на відстані одне від одного. До них підлетів ангельського виду дідусь, суворо посварив пальцем і показав на вагончик. Алкея стала копирсати кору, а вепр засопів у своє рило, лисиця знітилася і присоромилась. За кілька кроків вона опинилася біля дверцят й обережно поклала Віолету всередину. Потім ще раз погладила Тютю й поставила її на господиню.

Гілки почали розплутуватись, розходитися у боки й угору. Хитавиця зникла. За хвилину дерево By поповзло по скелі геть від канатної дороги.

На даху щось гупнуло — й у дверцята ввалився Селім. Побачивши, що всі цілі, він з полегшенням зітхнув.

А дідусь з німбом помахав усім рукою і зник. За мить після нього зник і його німб.

— Хто це був? — запитав Дмитрик, тручи скельця окулярів. — Місцевий мольфар?

— Бери значно вище! — загадково проказав татарин. — Це був сам Ай Петрі!

Вагончик здригнувся і лагідно замуркотів, наче щойно прокинувся.

— О! Електрика з’явилася! — зрадів Селім. — Зараз поїдемо.