Дзеркало судді

— Гаразд, — сказав Сміт, задумливо моргаючи. — Я не хочу бути егоїстом і думаю, що не боюся.

І вони від’їхали удвох під захопливі помахи і вигуки, завдяки яким маленька група здалася великою юрбою. Проте і Дивайн, і священик, що приєдналися до цієї церемонії лише з ввічливости, відчули, що саме виразний жест пасічника надав їй закінчений характер. І ця деталь показала, що він уміє собі підпорядкувати, що він сильна особистість.

Коли авто зникло з поля зору, Карвер обернувся до них і поривчасто, ніби вибачався, промовив:

— Ось і все! — Він вимовив це з тією утішною щирістю, яка виявляє зворотний бік гостинности.

Така привітність тотожна натяку на те, що треба й міру знати.

— Я вже маю йти, — сказав Дивайн. — Не заважатимемо клопітливій бджолі. На жаль, я дуже мало знаю про бджіл — іноді заледве відрізняю бджолу від оси.

— Ос я також розводив, — відповів на це таємничий Карвер.

Коли гості пройшли вулицею декілька ярдів, Дивайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:

— Доволі дивна сцена, вам не здалося?

— Так, — відповів отець Бравн. — А ви що про це думаєте?

Дивайн поглянув на низенького чоловіка в чорному, і в його великих сірих очах знову щось блиснуло.

— Мені здається, — сказав він, — що Карвер докладав усіх зусиль, аби залишитися в будинку сьогодні ввечері на самоті. А у вас не виникло підозри?

— Можливо, і виникла, — відповів священик, — однак я не впевнений, що вона збігається з вашою.

Коли того вечора в саду, що ріс навколо особняка, зовсім посутеніло, Опал Бенкс блукала темними порожніми кімнатами ще більш відчуженіша, ніж завжди. Якби хто-небудь придивився до неї уважніше, то помітив би, що вона стала блідіша, ніж зазвичай. Незважаючи на буржуазну розкіш будинку, в ньому відчувався смуток, отой невимовний смуток, який навіюють не старовинні речі, а старі. У будинку панувала застаріла мода, а не історичний стиль; у ньому було повно предметів з формами вчорашнього дня, відразу впадала в око їх старомодність. То тут, то там у сутінках виблискувало кольорове скло, кімнати через високі стелі здавалися вузькими, а в кінці вітальні, через яку проходила Опал Бенкс, виднілося кругле вікно, одне з тих, які характерні для будівель своєї пори. Дійшовши приблизно до середини кімнати, вона зупинилась і ледь похитнулась, немовби від удару по обличчю невидимої руки.