Кінець роману

Я прокинувся обтяжений смутком, викликаним останньою завбачливою реплікою Сари, та вже за три хвилини його розвіяв голос у телефонній трубці. Ніколи в житті мені не траплялася жінка, що могла б так, як ото Сара, змінити весь настрій лише кількома словами телефонної розмови.

Входячи в мою кімнату, торкаючись мого плеча, вона зразу ж навіювала мені чуття довірливості, яке враз зникало в мить розставання.

— Алло, — сказала вона. — Я тебе не розбудила?

— Ні. Коли я зможу з тобою побачитися? Сьогодні вранці?

— Генрі застудився. Він сидить вдома.

— Якби ти могла прийти до мене…

— Мушу відповідати на телефонні дзвінки.

— Тільки тому, що він застудився?

Вчора я почував до Генрі приязнь і співчуття, а нині він став ворогом, якого можна брати на сміх, ненавидіти й потайки очорнювати.

— Він зовсім втратив голос.

Я злорадно втішився, що в Генрі така безглузда хвороба: державний чиновник без голосу хрипко й даремно шепоче про вдовині пенсії.

— Чи не можна щось придумати, щоб зустрітися? — спитав я.

— Звичайно, можна.

Сара замовкла, і мені здалося, що перервався зв’язок. «Алло, алло», — кілька разів повторив я, та в цю хвилину вона саме міркувала — розважливо, зосереджено й швидко, щоб дати мені чітку й визначену відповідь.

— О першій годині я принесу йому до ліжка тацю з обідом. Ми з тобою могли б перекусити сандвічами у вітальні. Скажу йому, що ти захотів побалакати зі мною про вчорашній фільм… або про твій роман.

Щойно вона повісила слухавку — зразу ж наче хтось вимкнув моє чуття довіри, і я задумався над тим, скільки разів вона ось так міркувала. Прийшовши до Сариного дому й подзвонивши, я почувався ворогом… чи нишпоркою, що стежить за кожним її словом, як ото по кількох роках стежили за кожним її рухом Паркіс і його син. І ось відчинилися двері, повернулася довіра.