Скорботна п'ятниця

— Коли грабував? Трохи не те. Ми його заскочили на острові…

— Не може бути! Неймовірно… Дона Талісмео?

— Авжеж, дона Талісмео. Перевдягнений священиком, він заробляв собі на прожиток, проказуючи над гробками поминальні молитви за душі похованих. Брав за молитву по двадцять п’ять сентаво. Декотрі давали й по п’ятдесят, і навіть песо, але його молитва коштувала двадцять п’ять сентаво.

— Не знала я, що молитися за душі померлих — то злочин.

— Ніхто цього не сказав.

— Таж ви сказали: на гарячому.

— Кажучи правду, якби ми не нагодилися… Одне слово, вийшло так, що бідолаха кинув молитися, забачивши, що йдуть люди в уніформах, — ніщо, знаєте, не лякає так, як уніформа, навіть поштарська і та полохає, — і дав драла в сутані, з молитовником у руках. Присутні на похороні, збагнувши, що поминальна молитва була шахрайством, забули про мерця й погналися за самозванцем між хрестами й могилами, горлаючи, мов навіжені, й жбурляючи камінням. Якби ми не наспіли вчасно, вони вчинили б над ним самосуд.

Обоє водночас підвели голови, прислухаючись до тріщання ліхтарів, почеплених над брамою, тріщання, що супроводжувалось дрібненькими зблисками між іскристими вугляними електродами та сліпучими спалахами молочно-білого світла. За цим світлом, що вабило до себе хмари комах, стояла густа темрява, морок над порохом історії, чорнота чорнот, яку ще посилювали тіні кипарисів і численних, безладно розкиданих надгробків. Обсаджена деревами вулиця, що бігла попід муром, — не просто широка, а широчезна, — відокремлювала той морок від заграви міста, прибою дахів, що завмирав у передмісті, жовтих, червоних і зелених вогнів, що ними переморгувалися різноманітні крамниці, й кінцевого кільця трамвайної колії, звідки трамваї ішли в зворотний рейс.

До цього світу і прямували тепер Смаглявка й Тенасон, він — широкими, мов ступав на ходулях, кроками, вона — видрібцем.

— Отож, — кинув сторож, — скажіть своєму чоловікові, що останнім часом на цвинтарі пограбувань не було і що, як я вже говорив, провадяться регулярні нічні обходи.

— Так, так, — неуважно відповіла вона, думаючи про своє, — хто цього не знає, адже ми щоночі бачимо людей, які ходять зі смолоскипами в руках між могилками.

— То було колись. Тепер замість смолоскипів послуговуються електричними ліхтарями, тому мармурник Сеполькрі каже, що створюється враження, ніби на цвинтарі показують кіно.

— Не згадуйте про Сеполькрі! Він вас дуже не любить…

— Мене?

— Каже, що насилу терпить вас, мовляв, вас можна вживати тільки малими порціями, але й вони можуть спричинитися до нетравлення шлунка.

— Я тут не для того, щоб мене любили чи вживали малими порціями, — відказав, карбуючи слова, Тенасон, — а для того, щоб виконували… трохи не так сказав… щоб виконувалися правила негрополя! — Вимовлене в такий спосіб слово покотилось по окрузі відлунням стародавньої величі, хоч Смаглявка, охоплена постійним страхом перед поліцією, — примарними постатями, котрі, як ввижалося їй, завжди вистежували її, — зрозуміла «негрополь» як місце перебування негрів-поліцаїв.