Комісар Мегре і Кіціус
- Автор: Лапікура Валерій Михайловна, Лапікура Наталія Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-65-0
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Комісар Мегре і Кіціус». Краткое содержание книги:
У ваших руках друга книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Сирота, не прися поперед старших у відставку. Коли злодійський «авторитет» каже, що до вбивства Кіціуса не мають жодного стосунку «свої», то він має на увазі таких, як сам, професіоналів. А художня самодіяльність і у нашій справі, і у злодійській має місце, має…
— Я би переінакшив, товаришу підполковник. У загальній картині художньої самодіяльності мають місце окремі елементи професіоналізму.
— Олексо, не мороч голову. Піди краще відіспись. А першу течку не викидай. Навпаки, поповнюй, поповнюй. І як начальство викличе — її одразу під пахву — і вперед!
Я ще довго пригадував смак та запах тої кави з будинку під номером, що миттю випав із моєї пам'яті. Як і номер квартири. До речі, табличка з назвою вулиці була кимсь акуратно відірвана. Я це ще на вході зафіксував…
Начальство відреагувало на справедливу критику згори. Крім традиційних чергових, які від нудьги чухались у вестибюлі, з'явилися ще й постові перед входом. Напевне, аби нікому не захотілося наступний труп підкинути прямісінько Генералу під двері: чого вже там… Так от, ці постові сержанти цілодобово вимірювали асфальт перед Управою. І дуже швидко перетворилися на звичну деталь пейзажу.
Одного вечора, коли я запрацювався, підшиваючи черговий стос відповідей на запити, під моїм вікном раптом почувся брязкіт металу об асфальт і характерне сопіння. Звідки у нас коні, та ще й під Управою? Визирнув у вікно — і закляк. Виявляється, це був не кінь, а двометровий міліцейський сержант, котрий кресав металевими набійками каблуків так, що іскри сипалися, і при цьому важко зітхав.
Я зачинив сейф і кабінет, вийшов на вулицю і гукнув цього жеребчика з личками. Сержант виявився надзвичайно симпатичним створінням природи з глухого села за Чорнобилем. Рідний дядько прилаштував дитинку в міліцію, аби її не споїли місцеві хулігани. А зітхав юний велетень тому, що його перевели до нас із дуже гонорового і затишного посту. Щоправда, прослужив він там усього півдня, але гіркоти образи це не зменшувало.
Після курсів цього Івасика-Телесика призначили в охорону Держтелерадіокомітету на Хрещатику, 26. Там його спочатку підняли на глум, коли він зажадав перепустку у діда Панаса. Старий Вескляров, людина благодушна, спершу перепитав: що-що? Бо у нього перепустку вже років десять, як не вимагали. Коли ж зрозумів, що йому не почулося, так само лагідно, як і в «На добраніч, діти» вимовив: «Добре, синку, покажу я тобі перепустку…». Напарник сержанта, ледве стримуючи сміх, потяг його за рукав, мовляв: облиш, але коли той бовкнув: «А хто це?», навпіл від сміху склався не лише напарник, а й випадкові свідки. Невесело було лише сержантикові, хоча він і не здогадувався, що головна халепа чекає на його попереду.
Зранку на інструктажі всю охорону Держтелерадіо суворо попередили не пускати до цієї важливої ідеологічної установи жінок у брюках. Бо саме пішла з Заходу така мода, а проти неї — відповідна інструкція з ЦК. От наша «дитинка» слухняно брала під козирок і перепиняла всіх модниць геніальною фразою: «У штанях ніззя!».
Все закінчилося, коли прийшла чи то на зйомки, чи то у справах ще одна загальна київська улюблениця — Адель Миколаївна Роговцева, прима Російської драми. У розкішному імпортному брючному костюмі, привезеному з гастролей, вона виглядала, як лялечка. Але сержантик зациклився на головному: баба у штанях. Він навис над нею, козирнув і вимовив свою сакраментальну формулу стосовно «ніззя!»
Вочевидь, і у славетної актриси того ранку було щось зі слухом, бо і вона перепитала:
— У чому «ніззя»?
Сержант радісно повторив:
— У штанях ніззя!
— Так зніміть свої! — миттю зреагувала Адель Миколаївна, обійшла остовпілого постового і рушила одразу до кабінету Голови. З обіду на вході стояв уже інший постовий.
Я вислухав цю сумну історію і як міг втішив дитя поліської природи, на той час ще не спотвореної мирним атомом:
— Вважай, що тобі пощастило, хлопче. Чого б ти там досяг, на своєму Хрещатику? Стояв би там до сивого волосся і щодня б тебе якась зараза на кпини брала. А в нас помаршируєш перед входом, дивись — начальство помітить, всередину забере. Ще й старшину дадуть.
— А ви самі де тут служите?
— У карному розшуку.
— Ой, а можна мені до вас? Я все робитиму, тільки візьміть. Я сильний… Я в селі об заклад трактор «Білорусь» перевертав, а потім назад на колеса ставив.
— Унікальні здібності, — погодився я, — але чого в карний розшук? Міг би в ДАІ, там спокійніше. І щодня хоч троячка, та капає.
— Ні, знаєте, от мені дуже хочеться, щоб фабрику Карла Маркса обікрали, і ви мене з собою взяли.