![Дванадцять стільців [Двенадцать стульев] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/1/3/6/dvanadcyat-stilciv-dvenadcat-stulev-download.jpg)
Дванадцять стільців [Двенадцать стульев]
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Серия: Остап Бендер #1
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців [Двенадцать стульев]». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Але ж атестат? Адже ж у нього був відмінний атестат?
— Такий же, як етикетка на вашому «Титаніку», фальшивий! Давайте гроші на фарбу.
Остап вернувся з новою мікстурою.
— «Наяда». Можливо, краща за ваш «Титанік». Знімайте піджак!
Почався обряд перефарбування. Але «дивовижний каштановий колір, що надає волоссю ніжність і пухнатість», змішавшись із зеленню «Титаніка», несподівано пофарбував голову і вуса Іполита Матвійовича у фарби сонячного спектру.
І ріски в роті не мавши з самісінького ранку, Вороб'янінов люто лаяв усі парфюмерні заводи, і державні, і підпільні, Що містяться в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці.
— Таких вусів, мабуть, нема навіть у Арістида Бріана, — бадьоро зауважив Остап, — але жити з таким ультрафіолетовим волоссям у Радянській Росії не рекомендується. Доведеться поголити.
— Не можу, — скорботно відповів Іполит Матвійович, — це неможливо.
— Що, вуса дорогі вам як пам'ять?
— Не можу, — повторив Вороб'янінов, похнюпившись.
— Тоді ви все життя сидіть у двірницькій, а я піду по стільці. До речі, перший стілець над вашою головою.
— Голіть!
Розшукавши ножиці, Бендер в одну мить одчикрижив вуса, вони безшумно впали на підлогу. Покінчивши зі стрижкою, технічний директор дістав з кишені пожовклу бритву «Жиллет», а з портмоне — запасне лезо і почав голити мало не плачучого Іполита Матвійовича.
— Останній ножик на вас витрачаю. Не забудьте записати на мій дебет два карбованці за гоління і стриження.
Здригаючись від горя, Іполит Матвійович все-таки спитав:
— Чому ж так дорого? Скрізь коштує сорок копійок?
— За конспірацію, товаришу фельдмаршал, — швидко відказав Бендер.
Страждання людини, якій голять голову безпечною бритвою, неймовірні. Це Іполит Матвійович зрозумів з самого початку операції.
Але кінець, який буває всьому, прийшов.
— Готово. Засідання триває далі! Нервових просять не дивитись! Тепер ви схожі на Боборикіна, відомого автора-куплетиста.
Іполит Матвійович змахнув із себе огидне клоччя, що так недавно іще звисало гарною сивизною, умився і, відчуваючи на всій голові полум'я, в сотий раз сьогодні уп'явся в дзеркало. Те, що він побачив, йому несподівано сподобалось. На нього дивилось перекривлене стражданням, але доволі юне обличчя актора без ангажементу.
— Ну, марш вперед, труба сурмить! — закричав Остап. — Я — по слідах в житловідділ, або, певніше, в той будинок, де колись був житловідділ, а ви — до бабусь!
— Я не можу, — сказав Іполит Матвійович, — мені дуже важко буде ввійти у власний будинок.
— Ах, справді!.. Зворушлива історія! Барон-вигнанець! Гаразд. Ідіть до житловідділу, а тут попрацюю я. Збірний пункт — у двірницькій. Парад — алле!
Розділ VIII
Голубий злодюжка
Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором'язний злодюга. Вся істота його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум'янцем замішання, сором'язності, ніяковості й конфузу. Завгоспа звали Олександром Яковичем, а дружину його — Олександрою Яківною. Він називав її Сашхен, вона звала його Альхен. Світ не бачив ще такого голубого злодюжки, як Олександр Якович.
Він був не тільки завгосп, а й загалом завідувач. Попереднього за брутальне поводження з вихованками зняли з роботи і призначили на капельмейстера симфонічного оркестру. Альхен нічим не нагадував свого невихованого начальника. В порядку ущільненого робочого дня він взяв на себе керування будинком і з пенсіонерками поводився дуже ввічливо, запроваджуючи в домі важливі реформи і нововведення.
Остап Бендер потяг важкі дубові двері вороб'яніновського особняка і опинився у вестибюлі. Тут пахло підгорілою кашею. З горішніх приміщень долинала різноголосиця, схожа на далеке «ура» в цепу. Нікого не було, і ніхто не з'явився. Вгору двома маршами вели дубові сходи з лакованими колись східцями. Тепер у них стирчали тільки кільця, а мідних прутів, що притискали колись килим до східців, не було.
«Предводитель команчів жив, однак, у вульгарних розкошах», — думав Остап, підіймаючись нагору.
У першій же кімнаті, ясній і просторій, сиділи кружка десятка півтора сизеньких бабусь у платтях з найдешевшого туальденору мишачого кольору. Напружено витягши шиї і дивлячись на мужчину в розквіті сил, що стояв у центрі, бабусі співали: