Ґудзик
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4041-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ґудзик». Краткое содержание книги:
Роман «Ґудзик», що ми пропонуємо до уваги читача, у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова».
Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя…
Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди.
А можливо, цей роман про… дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю?…
Тому моя пам'ять зафіксувала багато різних речей, які й досі мучать мене ночами: перерізаний навпіл пацюк (він пробіг краєм імпровізованого столу якраз у той момент, коли ми цмулили нерозведений спирт, поминаючи Сергія, і наш старлей вдарив його тесаком, ніби в цій тварині втілилася смерть нашого товариша), рожевий сосок, що світився у прорізі безформеної купи ганчір'я, яке прикривало те, що колись було людською істотою, хтиво-перелякані чорні очі Зульфіки (напівбожевільної пуштунки, котра чомусь супроводжувала нас) у ту мить, коли Тимохін робив до неї «четвертий підхід»… Три свої короткострокові відпустки я проводив неподалік від Бішкека. Я не прагнув побачити чисту постіль і краєвид набережної Дніпра з вікон своєї спальні. Я не бачив себе в тому житті.
Батьки закидали мене листами. І лише тоді, коли несподівано замовкли, я вирішив, що час повертатися. Відмовився від направлення до військової академії, чим дуже здивував керівництво, й вирушив додому.
Дорогою я читав Гемінґвея, покурював «травку» в туалетах потягів і думав, що я — типовий представник «утраченого покоління»…
Я повернувся навесні, а влітку, за вимогою батьків, поновився в інституті. Це не вартувало великих зусиль, як шість років тому, — я просто вдягнув форму. Мене оточували «зеленопері», в яких я впізнавав себе колишнього… Звичайно, спробував дізнатися про Єлизавету Тенецьку. У перший день занять, ідучи коридором, я мріяв зустріти її. Хоча лише за день до цього був упевнений, що відрізав цей шматок життя назавжди. Нічого подібного! Я так само мріяв зустріти її. Маячня! Та все ж таки тепер я знав, що все може бути інакше. Я вже не був зманіженим дурнем-хлопчиськом, мав набагато солідніший вигляд. Був упевнений, що зможу взяти її за руку, навіть якщо вона цього й не схоче. Але мої сподівання виявилися марними — на кафедрі сказали, що Тенецька вже давно тут не працює. А де вона — невідомо. За старою адресою вона не мешкала, а іншої я й не знав… У лазні на майдані більше не було тієї кав'ярні. І самої лазні — також. У цьому приміщенні облаштувалася філія якогось банку.
Тоді я був сповнений ненависті. З відчуттям огиди бачив, що життя не змінилося й навіть пожвавішало, що той острівець крові та бруду, на якому я перебував, — для тутешніх мешканців не більше, ніж «міфи та легенди народів світу». До того ж я шкірою відчував на собі хворобливе зацікавлення людей. «Тобі доводилося вбивати?» — запитували однокурсники й жадібно очікували на розповіді. Одного разу мені спало на думку, що вона, Ліза, запитала б те саме. Одне слово, «Герой, я не люблю тебе!»…
Я відучився належні п'ять років. Не скажу, що забув і не шукав її. Шукав. До того часу, поки не дійшов висновку: зрештою, всі прагнуть тільки одного — любові, а інакше кажучи — визнання. Ці пошуки можуть завести куди завгодно — до тероризму, фемінізму, фашизму, будь-куди. Хто не хоче канути в безвість, але не має жодного таланту, прагне будь-яким чином заявити про себе. Якби Гітлера визнали справжнім художником, а Йосифа Джугашвілі не турнули з духовної семінарії, чи схотіли б вони довести світові своє існування таким жахливим чином? А чого бракувало тим брудним свиням, що послали на смерть безневинного Миколку з Луганська? Можливо, любові? Принаймні до батьківщини…
Нелюбов перетворює людину на прокаженого із дзвоником на шиї: його чути всюди, і його дзвін — знак розбігатися для решти. Адже любов такому нещасному потрібна лише як мета, до якої він мусить іти в повній самотності. Іти довго, безкінечно й ніколи не зупинятися. Гадаю, на мені також висів цей дзвоник із пересторогою: «Не наближайся — уб'є!». Я був лише шукачем, подорожнім, не міг залишитися в жодній оселі, яка траплялася на моєму шляху.
Я вже не мріяв про славу. Ця юнацька маячня вивітрилася з моєї голови. Я захопився іншим — почав вчитися, завів купу нотатників та тек, куди складав цікаві вирізки з єдиної іноземної газети «Times», що продавалася у кіосках. Перечитав купу книжок, на які раніше бракувало часу.