Україна у революційну добу. Рік 1919

Поповзли чутки, що в такому разі Січові стрільці силою розженуть форум. Звісно, це не сприяло продуктивній праці. В нервовій атмосфері ще наочніше виявилися внутріпартійні суперечності, зокрема у фракції есерів. Тривалий час не вдавалося сформувати навіть авторитетну президію[90].

На думку автора фундаментального історичного дослідження, «засідання 25–28 січня були рішаючими. В ці дні під пресією військових подій і Дирекорії було рішуче і остаточно порвано з українською робітниче-селянською революцією, ліквідовано нещадно мрії директоріянської весни, поставлено дальшу боротьбу на старий, двічі за часів української революції переживший себе, ґрунт — «демократичного ладу і парляментаризму»[91].

Ключовим на Конгресі став виступ Голови Директорії В. Винниченка, в якому найбільшої уваги надавалося історії боротьби за відновлення УНР і тяжкому військово-політичному стану республіки.

Заключні слова промови були такими: «…Директорія, намітивши широкі демократичні реформи, переведе їх в життя. Наші реформи — не большевизм. Ми не большевики. Директорія в своїй діяльності орієнтується на культурний Захід. Особливі умови життя в Росії породили совіти, але соціяльна революція в інших країнах відбувається в інших формах. Совітська форма російської революції засуджена на загибель. Большевики умирають, бо Антанта заперла їх в усіх портах, але вони хотять, щоб і ми загинули разом з ними.

Большевики вішають нам петлю на шию, тому можливо, що у нас будуть китайсько-латишські совіти. Але наш народ нікому не дозволить сісти йому на плечі»[92].

На тлі тривожних виступів військових оптимізмом позначалася лише промова С. Петлюри, який вважав наявні сили достатніми для оборони Києва від радянських військ[93]. Сформований же В. Винниченком відхід від нещодавно визначених соціальних орієнтирів, з ентузіазмом підхопили й інші делегати. «За В. Винниченком пішли инші «ура-патріотичні» промови. І знову, як і, приблизно, рік тому (в грудні 1917 р.) на Всеукраїнському робітниче-селянському та салдатському з'їзді, соціяльно-економичний, клясовий момент в українській революції було затушковано моментом національно- політичним.

Питання про радянську форму влади знов було цілком ідентифіковано з питанням національного поневолення України Московщиною. Національний момент робив такий вплив, що не то що промови представників радянських соціялістичних партій, а навіть промовці фракції української партії соціялістів-революціонерів центральної течії, що пропонували передати владу в Українській Республіці в центрі і на місцях на трудовому принципі, не знаходили співчуття більшости конгресу. Під час фракційних промов, що почалися 26 січня, конгрес робив надзвичайно сумне враження. Фракція української партії соц. — революціонерів (центральна течія), що могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відограти рішаючу ролю в цім важнім моменті української революції, - розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололась на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної плятформи, і в результаті виступила і голосувала (відповідно до свого поділу) за ріжні резолюції. Фракція українських соціяль-демократів (офіціяльна партія) прикладала всіх сил, щоб утворити на Конгресі дрібнобуржуазну, націоналістично- войовничу більшість, залучаючи до себе так звану галицьку фракцію (що зовсім не орієнтувалася в обставинах і складалася з представників дрібної, переважно селянської, галицької буржуазії) та правицю фракції селянської спілки.

Пропозиції і промови представників радянських соціялістичних партій (промова лівого укр. с.-р. Тараненка, укр. незалежника Зіновєва, пізніще бундовця Рафеса) зустрічалися криком та свистом. Найменший натяк на необхідність миру з Совітською Росією, на передачу влади в Українській Республіці робітниче-селянським радам, викликав обурення з боку розпаленої відповідними промовами й агітацією галицької та соц. — демократичної фракції. Отамани Петлюра та Коновалець — закликали до рішучої боротьби з російськими большевиками, вимагали від конгресу одобрення своєї контрреволюційної політики, погрожували репресіями лівим партіям і запевняли, що переможуть всі і все»[93]. Очевидно, в цій (можливо, дещо й задовгій) цитаті П. Христюк влучно передав сутність подій, що розгорнулися на Конгресі.

З принципових позицій лінію більшості, уособлювану В. Винниченком, критикували «незалежні» українські соціал-демократи. В проголошеній ними декларації давалася досить неприємна оцінка політиці Директорії, уряду УНР, обґрунтовувалася думка про доцільність передання влади в УНР в інші руки. «Директорія відограла в українській революції свою велику організуючу ролю, — говорилося у документі. — Але вона не змогла удержатись на тому шляху, яким повинна розвиватися українська соціялістична революція, вона не змогла оцінити тих завдань і цілей, які висунуто світовою революцією, вона не стала на твердий соціяльний ґрунт і тим розхитала той соціяльний фундамент, на якому лише й мала укріпитися революція.