Парфуми
- Автор: Зюскинд Патрик
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Переводчик: С. Фрідріх
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Парфуми». Краткое содержание книги:
Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем: «…він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але — що значно гірше — не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не мавши власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював…
За таких обставин було не дивно, що перська мелодія дзвоників у дверях крамниці Джузеппе Бальдіні лунала дедалі рідше й дедалі рідше плювалися срібні чаплі.
— Шенье! — покликав Бальдіні з-за конторки, де нерухомо простояв уже кілька годин, вирячившись на двері. — Надягніть свою перуку!
З-поза діжок з оливковою олією та байонської шинки, що висіла над ними, з'явився Шеньє, помічник Бальдіні, трохи молодший від нього, але теж уже старий чоловік, і вийшов наперед, туди, де був привабливіший відділ крамниці. Він дістав з кишені каптана свою перуку й натяг її на себе.
—Ви хочете вийти, пане Бальдіні?
—Ні, — відповів Бальдіні, — я хочу посидіти
кілька годин у себе в кабінеті і не бажаю, щоб мені заважали.
—А-а, розумію! Ви створюєте нові парфуми.
БАЛЬДІНІ. Саме так. Щоб ароматизувати іспанську шкіру на замовлення графа Верамона. Він вимагає щось зовсім нове. Щось подібне до... до... Здається, вони називаються «Амур та Псіхея» — ті, що продаються у цього... цього халтурника з вулиці Сент-Андре дез'Арт, у цього... цього...
ШЕНЬЄ. Пелісьє.
БАЛЬДІНІ. Так, Пелісьє. Правильно. Так звати того халтурника. «Амур та Псіхея» Пелісьє... Ви знаєте ці парфуми?
ШЕНЬЄ. Так-так. Аякже. Вони пахнуть тепер повсюди. В кожному закутку можна їх почути. Та як на мене, то нічого особливого! Вони аж ніяк не можуть порівнятися з тими, які скомпонуєте ви, пане Бальдіні.
БАЛЬДІНІ. Звичайно, ні.
ШЕНЬЄ. Ці «Амур та Псіхея» пахнуть досить навіть тривіально.
БАЛЬДІНІ. Вульгарно?
ШЕНЬЄ. Певно, що вульгарно, як і все у Пелісьє. Я думаю, він додає в них цитринову олію.
БАЛЬДІНІ. Справді? А що ще?
ШЕНЬЄ. Можливо, есенцію апельсинового цвіту. І, може, ще тинктуру розмарину. Та я в тому не певний.
БАЛЬДІНІ. Мені байдуже.
ШЕНЬЄ. Звичайно.
БАЛЬДІНІ. Мені немає ніякого діла до того, що цей халтурник Пелісьє набовтав у свої парфуми. Це мене зовсім не надихає!
ШЕНЬЄ. Я знаю, мсьє.
БАЛЬДІНІ. Як вам відомо, я ніколи не дозволяю собі надихатися. Як вам відомо, я винаходжу власні парфуми.
ШЕНЬЄ. Ваша правда.
БАЛЬДІНІ. Я народжую їх сам!
ШЕНЬЄ. Я знаю.
БАЛЬДІНІ. І маю намір створити для графа Верамона щось таке, що стане справжньою сенсацією.
ШЕНЬЄ. Я в цьому переконаний, пане Бальдіні.
БАЛЬДІНІ. Подбайте про крамницю. Мені потрібен спокій. Не підпускайте до мене нікого, Шеньє...
Із цими словами він почовгав геть, уже не статурно, а відповідно своєму вікові, згорблений, немов побитий, повільно піднімаючись на другий поверх, де був його кабінет.
Шеньє зайняв місце за конторкою і став точнісінько так, як стояв доти його господар, — втупивши нерухомий погляд у бік дверей. Він знав, що мало статися найближчим часом, а саме: в крамниці — нічого, а нагорі, в кабінеті Бальдіні — звична катастрофа. Бальдіні скине свого синього, просякнутого водою «Франжіпані» каптана, сяде за письмовий стіл і чекатиме натхнення. Але натхнення не приходитиме. Тоді він хутенько підійде до шафи із сотнями пробних пляшечок і навмання змішає щось докупи. Суміш вийде невдалою. Бальдіні лаятиметься, відчинить вікно й пожбурить її в річку. Він зробить ще одну спробу, але й вона буде невдала, і він верещатиме, скаженітиме, судомно голоситиме в кімнаті, переповненій дурманними запахами. Близько сьомої вечора він, нещасний, зійде вниз і, тремтячи та схлипуючи, скаже: «Шеньє, у мене немає більше нюху, я не можу народити парфумів, не можу виконати графове замовлення, все втрачено, всередині я мертвий, я хочу померти, Шеньє, зробіть ласку, допоможіть мені померти!» І Шеньє запропонує послати когось до Пелісьє по пляшечку «Амура та Псіхеї», і Бальдіні погодиться за умови, що жодна душа не дізнається про таку ганьбу, Шеньє заприсягнеться, і вночі вони таємно напахтять шкіру для графа Верамона чужими парфумами. Все буде саме так і не інакше, і Шеньє бажав тільки, щоб увесь цей театр якнайшвидше скінчився. Бальдіні не був більше великим парфюмером. Так, колись, замолоду, тридцять чи сорок років тому, він винайшов «Троянду Півдня» і «Любовний букет Бальдіні». То були справді великі парфуми, яким він завдячував увесь свій достаток. Але тепер він був старий і виснажений, не розумів нової моди й нових смаків і коли взагалі й скапарював якийсь власний аромат, то це було щось зовсім застаріле, таке, що його ніхто не купляв і що вони через рік, розбавивши вдесятеро, збували як додаток до води для фонтанчиків. Шкода діда, міркував Шеньє, перевіряючи в дзеркалі, як сидить його перука, шкода цього Бальдіні; шкода його гарної крамниці, бо ж він її розорить; і мене шкода, бо, поки він її розорятиме, я стану надто старим, щоб її перейняти...