Срібні ковзани [Hans Brinker, or The Silver Skates - uk]

Досі хлопчаки крутилися, вертілися, каталися й витворяли на своїх ковзанах різні хитромудрі штуки, не припиняючи жвавої розмови; але тепер вони замовкли і, незважаючи на різкий, холодний вітер, стояли нерухомо, чекаючи на Якоба Поота та його друга.

— Це мій кузен, хлопці, — сказав Якоб відсапуючись, — Бенджамін Доббс. Він Джон Буль[12] і братиме участь у змаганнях.

Хлопці, як хлопці, — вони враз обліпили новоприбулих. Бенджамін дуже швидко зробив висновок, що голландці, невважаючи на їхнє чудне джеркотіння, дуже порядні хлоп’ята.

Якоб та Бен дістали дозвіл вирушити у довгу подорож на ковзанах — вони надумалися пробігти від Брука аж до Гааги, столиці Голландії, тобто приблизно миль[13] із п’ятдесят.

— Ну, хлопці, — додав Якоб, познайомивши всіх із своїм планом, — хто з вас хоче рушати з нами?

— Я хочу! Я хочу! — закричали збуджено всі хлопці.

— І я теж хочу! — насмілився гукнути маленький Воостенвальберт.

— Ха-ха-ха! — розсміявся Якоб, вхопившись за гладкі боки й трясучи своїми пухкими щоками. — І ти хочеш рушати? Такий куцанчик? Ні, малюк, такі розваги не для тебе! Таж ти ще носиш подушечки!

У Голландії маленькі діти носять на голові під каркасом з китової рогівки та стьожок маленькі подушечки, щоб прим’якшити удар, якщо дітлахи, бува, впадуть. Той день, коли вони перестають їх носити, кладе межу між немовлячим віком та дитинством. Воост уже кілька років тому досяг того високого щабля, і стерпіти образу, що її заподіяв йому Якоб, він не зміг, — то було йому над силу.

— Вважай, що ти говориш! — пікнув він. — Щастя для тебе, якщо ти зможеш колись позбутися своїх власних подушок, — адже ж ти обліплений ними з усіх боків!

— Ха-ха-ха! — розляглися сміхом усі хлопці, крім мастера Доббса, який нічого не зрозумів.

— Ха-ха-ха! — і добродушний Якоб зареготався голосніш за всіх. — Це моє сало… атож… він каже, що я ношу подушки з власного сала! — поясняв він Бенові якоюсь незрозумілою говіркою, котру вважав за англійську мову.

Воостова дотепність припала так до смаку, що всі одноголосно вирішили прийняти хлопця до гурту, якщо його батьки дадуть на те свою згоду.

— На добраніч! — пропищав без краю щасливий малюк і полетів щодуху додому.

— На добраніч!

— Ми можемо спинитися в Гаарлемі, Якобе, щоб показати твоєму кузенові великий орган, — озвався жваво Пітер ван Гольп, — а потім подамося до Лейдена, де також є багато на що подивитись; добу перебудемо в Гаазі, — там живе моя одружена сестра, вона буде дуже рада, коли ми навідаємося до неї, а другого дня вранці ми можемо вирушити додому.

— Гаразд! — лаконічно відповів Якоб, що був не з балакучих.

Лудвіг дивився на свого брата з неприхованим захопленням:

— Ура! Молодець, Піт! Як ти добре все розпланував! Мама зрадіє не менш за нас, коли довідається, що ми побуваємо в Гаазі і особисто передамо її привітання сестрі ван Генд. Ух!.. Та й холодно ж! — додав він. — Так холодно, що голова з в’язів падає. Рушаймо краще додому.