І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько [Jälle need naksitrallid. Teine raamat - uk]

Мохобородько чимдуж кинувся до посудини.

— Півчеревичку! — скрикнув він. — Невже ти в бідоні?! І пролунав знайомий, але своєрідно глухий голос:

— У бідоні, у бідоні! Скоро мені тут каюк, дорогий друже!

Смисл Півчеревичкових слів видався Мохобородькові туманним. Що ж тут, власне, сталося? Чому Півчеревичок не підхоплюється і радісно не вітає його?

Лише тоді, коли Мохобородько опинився зовсім близько коло молочного бідона, він ураз домислив у чому річ. Вовки! Двоє старих і четверо молодих. Уся вовча сімейка зібралася навколо молочного бідона! А Муфтик?

Мохобородько зупинився і почережно оглянув сіроманців. Вони лежали спокійно й байдуже дивилися на нього. І навіть не ворушилися! У вовчих очах не було ніякої ворожнечі. Вони спозирали Мохобородька не як якогось нападника, а скоріше, — немов якусь рослину.

Ця думка розсмішила Мохобородька. Рослина! Невже й справді сіроманці сприйняли його за рослину? Нараз йому спало на думку: вовки визнали його за свого. Він не був їм чужий, тому що поставився до них із розумінням. Хижаки сповна відчували це. У Мохобородька не було нічого такого, що могло б викликати у вовків озлобленість. І запах маленької істоти видався їм знайомим: адже Мохобородько не пахнув чимось іншим, а лісом. Десь, певно, його довга мохова борода була для сіроманців наче приємною купинкою, вкритою мохом. Напевне, хижаки мали його за малесеньку незвичайну мохову купинку!

Виснувавши це, Мохобородько підступив до молочного бідона.

— Як почуваєшся? — запитав у Півчеревичка.

Замість того, щоб розводитися про своє самопочуття, Півчеревичок у свою чергу здивовано спитав:

— Хіба вовки на тебе не напали?

— Та ні, — сказав Мохобородько. — Де ж Муфтик?

Півчеревичок мусив зізнатися, що йому про Муфтика нічого не відомо.

— Коли я тут опинився, лігвище було порожнє, — розповідав він. — А через деякий час вигулькнув здоровецький вовк і перекинув бідон, так що я ніяк не міг уже порятуватися. Варто було відкрити покришку на посудині, як вовкулака блискавично нападав. Небавом на галяві з’явилася і вовчиця зі щенятами, проте Муфтика з ними не було.

— Бідолашний Муфтик, — тяжко зітхнув Мохобородько. — Невже тепер його страждання завершились назавжди?

Півчеревичок теж зітхнув, і з молочного бідона його зітхання пролунало ніби повів вітру.

— І все-таки мусимо й надалі шукати Муфтика, — продовжив Мохобородько. — Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки.

— Мене до уваги не бери, — сказав Півчеревичок. — Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини.

Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька… Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно… Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому…