Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
— То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? — похмурим тоном запитав капітан.
— Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.
Капітан усміхнувся, ця маленька слабість Бураченкова була відома усім, без пляшки до нього хоч і не потикайся, але якщо вже він послав за пляшкою, то історія з семінаристами таки мусила мати місце. Повернувшись до архіву, капітан перекрутив за собою ключ у дверях і сів до столу. Бураченков вийняв з шухляди маленькі позолочені різьблені келишки.
— Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить так… Була осінь 1946. Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і потихеньку обживалися. Роботи було дохреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди слід. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі — не повіриш! — всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! — він залився радісним сміхом. — Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, блядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знову набереться. — І знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. — По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.
— А як же Лєнін?
— А що Лєнін?
— Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.
— А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня, чи 10 травня, чи 15 вересня 1924 року, — я відповім.
— Можливо. Але ж розмови з Лєніном…
— Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби семінаристи. А після них — ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.
— Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?
— Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православ’я, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Так що надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять п’ять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори — ліквідувати.
— Не розумію логіки… Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?
— Ну, ти ж подумай. Партизани — це ж тупі селюки… ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти… серед них, між іншим, були не тільки місцеві… а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?
— А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце з’являються інші… старіші…
Бураченков усміхнувся, кутуляючи на язику шоколадку.
— Ти хочеш і це розслідувати?
— Я хочу докопатися правди.
— Ми там трішки прокололися… свідків, здавалося, не було… а потім виявилося, що сторож усе бачив.
— Як ви це виявили?
— Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху — інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили увечері з’явитися. Почали ми того сторожа шукати, але він, як у воду скочив. А тепер ти кажеш якийсь дід з’являється… То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву… Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.