Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
— Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.
— А ви помітили, що там, на горищі, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…
— Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? — капітан витяг із кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. — То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.
По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».
У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:
— Це той, що ви з ним розмовляли?
Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:
— Авжеж, прошу пана, то я.
— То ви були сторожем у семінарії?
— Ні-ні, не я. Оно сторож, — і він кивнув на хрест.
— А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?
— Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…
— Ви казали, що були свідком розстрілу?
— Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я — де там…
— Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.
— Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?
— А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?
— А це не я!
— Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!
— Та й мене нема. Але вони є.
— Хто?
— Ті, що стежать за вами.
Капітан здивовано роззирнувся.
— Ви їх не побачите, — сказав старий. — Вони думають, що гра усе ще продовжується.
— Яка гра?
— У м’яч.
— Хто — вони?
Та старий скорчив дурну міну і засміявся:
— Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!
Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.
— Так я і думав — божевільний, — промовив капітан і подивився на учителя. — А ви що мовчите?
— А що я можу сказати?
— Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?
— Я розумію, — кивнув учитель. — То ви мене не будете притягати… до відповідальності…
— Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.
Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.
Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, із роками додаючи усе нові й нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».
Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.
— А для чого тобі знати те, про що знати не треба?
— Ну, це ви загнули! Кому ж іще, як не мені! — і капітан коротко переповів те, що почув від учителя.
Бураченков зітхнув, пірнув руками у кишені, понишпорив, але не намацавши цигарок, звернувся до капітана:
— Дай закурити. — Смачно затягнувшись і відкашлявшись, продовжив: — Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти ж займаєшся тим, щоб ця історія не знайшла поширення. Так би мовити, задушити її в зародку. І немає жодного значення, було це насправді чи не було. Бо що це міняє? Чутки про розстріл треба припинити. Інакше народ потягнеться з молебнями, почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало — львівського матчу смерті.