Мій чоловік — пінгвін
- Автор: Львова Ірина
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ЛА "ПІРАМІДА"
- ISBN: 966-8522-04-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мій чоловік — пінгвін». Краткое содержание книги:
Окрім того, буде незайвим дізнатися, як здихатись обридлого коханця і вполювати нову здобич, що потрібно тендітній жінці, аби знешкодити сексуального маніяка, чи варто крутити роман з геєм і наскільки небезпечною може виявитися зраджена дружина.
Шкода, усе так гарно починалося. Запросив до ресторану. Романтична вечеря, свічки на столі… Чого ж він так нервує? Стоп! А може, він — кілер? Як я раніше не здогадалась! Вийшов о восьмій, «зняв об'єкт», а тоді, мило всміхаючись: «Вам не було сумно?». Ну, звичайно, й алібі готове: «Розповідав панночці про експеримент нідерландських учених. Будь-ласка, вона може підтвердити. Про труп у фойє не чув, не знаю, не притягувався, не перебував…»
До речі, експеримент. І чого він так завівся про основний інстинкт? Ці огидні прозорі натяки… Не поспішай, друже, ми лише три дні знайомі. Що стосується інтиму, тут я консерватор — дотримуюсь старих принципів. Порив чудово, але необхідно добре вивчити одне одного, звикнути. Для цього потрібен час. Принаймні днів п'ять. Некерований інстинкт буває лише у тварин і… Так… Приїхали… Він псих — це ж ясно як день! Треба швиденько утікати, поки він не повернувся. Ой, вже не встигну. І охоронця поблизу немає. Але що йому охоронець, он які біцепси наростив, гранатометом не проб'єш.
— Ви за кимсь шукали? — він дивився просто у вічі і посміхався.
— Ні. Чому ви так подумали? — я з усіх сил старалася, щоб мій голос був байдужим.
— Ви так дивно озиралися довкола…
— А… Та я…
У голові роїлися думки. Що б такого збрехати? Врешті не знайшла нічого кращого, як бовкнути:
— Ключі від квартири загубила.
— Добре пошукайте у сумочці, жінки зазвичай бувають дуже неуважними.
— А й справді, ось вони!
Я дістала ключі і почала нервово теребити пальцями брелок у вигляді смішного негритосика. Він мовчки спостерігав за моїми діями. Тільки б не подати вигляду, що нервую!
— Отже, перейдемо до головного, — він взяв мою руку і приклав долонею до своїх грудей. — Чуєте, як стукає серце?
— Так.
Це була брехня, бо я чула лише несамовитий стукіт у власних грудях і скронях.
— Ви — та жінка, якій я збираюся довірити сокровенне. Не хочу, щоб між нами залишались таємниці.
— Слухаю вас, — мій голос зійшов майже на шепіт. — Ви хочете сказати про інстинкт?
— Саме про нього. — В його очах забриніли сльози. — Це кляте узалежнення заважає жити повноцінно.
— Лікуватися не пробували?
— Де там! — Він лише махнув рукою. — Адже усі ми родом із дитинства. Іноді надмірна материнська любов призводить до трагічних наслідків. У глибокому дитинстві…
Він замовк, прикипівши поглядом до мого брелока. В повітрі запанувала зловісна тиша. Зараз почую страшну історію нещасного немовляти, яка проллє світло у глибини підсвідомості збоченого кілера. Спокійно. Від напруги я мимоволі стиснула негритосика у руці. Мій співрозмовник скривився так, наче йому без анестезії вирізають апендицит:
— О! Ця штука з музикою…
— Так, веселі ефіопські мотиви. А що?
— Бачите, у дитинстві… Матуся… — він говорив через силу, так, ніби кожне слово завдає йому несамовитих страждань.
— Кажіть вже, не мучте мене!
— …у дуже ранньому дитинстві матуся купила мені музичного горщика! — врешті видушив з себе і прожогом, не вибачаючись, вилетів із зали.
До мене долинав дзвін розбитого посуду і тихе бурчання офіціанта, який намагався зібрати з підлоги те, що кілька секунд тому красиво називалося зеленим різотто з пармезаном і тим'яном.
ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ
— Тільки не опускайте руку, я вас прошу. І підборіддя трохи піднесіть. Ще трохи… ще… стоп! Чудово.
Він відступив кілька кроків назад, схилив голову набік, примружив очі. Минуло кілька хвилин. Я завмерла у незручній позі. Нарешті, не відриваючи погляду, він видихнув:
— Афродита!
— Та ні, мене Орисею звати…
— Не треба слів, мовчіть. Слова — лиш звук, відлуння метушні. Вони заважають мистцеві чути Вічність.
Рука почала затерпати.
— Яка експресія у цьому невимушеному жесті! Яка гармонія з оточенням!
Холодні «мурашки» пробіглися від моїх пальців аж до ліктя і я відчула легке поколювання.
— О! Лише ваш батько міг сотворити таке диво з морської піни!
— Яке там море! — здивувалась я. — Якщо піна — то тільки та, що на пиві. Мій тато далі Перемишля ніде не виїздив! Ото збирався позаторік до Португалії курей розводити, але роки вже не ті. Та й господарка у нього велика: дві корови, двадцять гусей, вісім індиків. Ще й порося навесні купив. Я вже сварилася. Тату, кажу, навіщо вам та свиня? Приїдете до мене до Львова, я вас заведу до супермаркету — там ковбасів до кольору, до вибору.