Сповідь відьом. Тінь ночі
- Автор: Гаркнесс Дебора
- Серия: Всі душі #2
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5125-3 (fb2)
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом. Тінь ночі». Краткое содержание книги:
— У неї що — приступ? — спитав Генрі, і над плечем Метью показалася його голова.
Биття дзвону припинилося, а запах лаванди поступово вивітрився. Блакитно-рожеве видіння замерехтіло, стало сіро-білим, а потім зовсім щезло.
— Вибачте, мені здалося, наче я щось побачила в кутку. Можливо, то була гра світла, — сказала я, торкнувшись долонею до щоки.
— Може, то на тебе так вплинув зсув часу, серце моє, — пробурмотів Метью. — Я обіцяв тобі, що ми прогуляємося в парку. Ти вийдеш зі мною надвір провітрити голову?
Можливо, то дійсно був побічний ефект від подорожі в часі, і свіже повітря мені дійсно допомогло б. Але ми щойно прибули, а Метью не бачився зі своїми товаришами більш ніж чотириста років.
— Ти б залишався зі своїми друзями, — твердо заперечила я, хоча мій погляд мимоволі тягнуло до вікон.
— Коли ми повернемося, вони й досі сидітимуть тут, розпиваючи моє вино, — з посмішкою зауважив Метью. А потім додав, обернувшись до Волтера: — Я покажу Діані її дім і пересвідчуся, що вона зможе самостійно знаходити шлях у парку та садах.
— Нам треба буде поговорити, — попередив його Волтер. — Ми ще не з усім розібралися.
Метью кивнув, беручи мене за талію.
— Не зараз, трохи згодом.
Залишивши представників групи «Школа ночі» у вітальні, ми пішли надвір. Том уже втратив інтерес до стосунків між відьмою та вампіром і заглибився в читання. Джордж також поринув у власні думки й сидів, щось завзято записуючи у нотатник. Погляд Кіта був пильний та насторожений, Волтера — обережно-підозрілий, а очі Генрі повнилися симпатією і співчуттям. У своєму чорному вбранні, з настороженими обличчями, усі троє скидалися на зграйку лиховісних круків. І це нагадало мені слова, які невдовзі мав сказати Шекспір про членів цієї групи.
— Який там початок, — стиха спитала я Метью. — «Чорне — символ пекла»?
Метью замислився. — «Чорне — символ пекла, темниці барва й школа ночі».
— «Колір дружби» — було б доречніше, — зауважила я. Я вже бачила, як Метью керував читачами в Бодлійській бібліотеці, але я все одно не очікувала, що він матиме такий сильний вплив на таких видатних людей, як Волтер Рейлі та Кіт Марлоу. — А чи є щось таке, чого б твої приятелі не зробили заради тебе, Метью?
— Благаймо Господа, щоб ми ніколи про це не дізналися, — серйозно відповів Метью.
Уранці в понеділок мене провели до кабінету Метью. Він розташовувався між апартаментами П’єра та меншою кімнатою, використовуваною для ведення майнових справ, і звідти відкривався вид на сторожку біля воріт та вудстокський шлях.
Більшість хлопців — тепер, коли я ближче познайомилася з ними, цей збірний термін здавався мені набагато кращим, аніж грандіозне «Школа ночі» — замкнулися в кімнаті, яку Метью називав їдальнею, і, попиваючи ель та вино, напружували свою багату уяву, щоб вигадати вірогідну історію мого минулого. Волтер запевнив мене, що ця історія в своєму завершеному вигляді пояснить допитливим місцевим мешканцям мою раптову появу у Вудстоці, зніме запитання про мій дивний акцент та звички.
А придумали вони дещо вкрай мелодраматичне. І недивно, бо ключові елементи моєї «легенди» вигадали двоє драматургів, Кіт і Джордж, котрі постійно мешкали в цих краях. Серед її персонажів були померлі батьки-французи, пожадливі дворяни, що хтиво полювали на беззахисну сироту (тобто на мене) та підстаркуваті розпусники, які вперто намагалися позбавити мене цноти. А коли мова пішла про моє навернення з католицизму в кальвінізм, то моя історія набула масштабів епосу. Перехід до кальвінізму спричинився до мого добровільного вигнання до берегів протестантської Англії, де я багато років провела в страшенних злиднях, від яких мене врятував Метью, покохавши з першого погляду і пройнявшись співчуттям. Коли моя легенда після кількох завершальних мазків набула свого остаточного вигляду, Джордж (в якому дійсно щось було від вчителя-педанта) пообіцяв вишколити мене так, щоб я знала її подробиці напам’ять.
Я насолоджувалася відносним спокоєм, який був рідкісним явищем у цьому тісному й галасливому домі Єлизаветинської доби. Наче невгамовний бешкетник, Кіт безпомилково вибирав найбільш недоречний момент, щоб принести пошту, оголосити обід або ж попрохати Метью розв’язати якусь проблему. А Метью, ясна річ, хотілося якомога більше побути зі своїми друзями, яких він більше ніколи не сподівався побачити знову.