Четвертий вимір. Шрами на скалі

— Ми холодно розійшлися, — закінчив я свою розповідь Петрову, який вельми уважно мене слухав. — Ти хочеш знати, Альошо, хто вони… Сам поцікався — ану ж якесь велике діло задумали, — бовкнув я, зовсім сп’янівши. — А ти залишишся збоку…

— Яке діло? — спалахнули очі в Петрова.

— Ну… філософське, господарське, державне… — почав я викручуватися. Тож треба: дам спонуку цьому бідному хлопцеві і пропаде ще й він. — А втім, не йди до них. Держи свій посуд у святості й честі, то й користь якусь принесеш люду…

— Ваше преподобіє, — підвівся Петров, і я побачив у його очах відчайну рішучість на якийсь вчинок. — А крамола — гріх?

Це запитання спантеличило мене, воно знову було надто гостре й оголене, мов на допиті, перед такою прямотою все мистецтво риторики пропадає, і ти мусиш відповідати однозначно: так або ні. Щось у душі моїй перевернулося, я з острахом глянув на Петрова і в цю мить не побачив на його обличчі ні сірості, ні втоми, ні впокореності — переді мною стояв мій слідчий і суддя.

— Гріх, — відказав я коротко.

Того великоднього вечора, на понеділок, розбудив мене серед ночі якийсь свердлячий скрип. Я довго наслуховував, звідки він долинає. Здавалося — з кімнати Петрова. Що він там робить? Майструє? У великодню ніч? Небавом все стихло, і я заснув, подумавши, що в моєму старому будинку завелися миші. Але з понеділка на вівторок мене знову розбудив той самий дивний звук. Ні, то не миші, вирішив я. Але хто — грабіжники? Я встав з ліжка і, босий, поволеньки почовгав у сіни. Свердлячий скрип в кімнаті Петрова ніби враз ущух. Я рвучко відчинив двері: за порогом було темно, мій квартирант спав, глибоко дихаючи. І я подумав, що старію, коли мені вже починає всіляке причуватися.