Криве дзеркало української мови

Деякі добродіi пишуть, що ніби то Галичина в будущині стане Піемонтом для Украіни. Вона й теперички єсть наш Піемонт, але хіба тільки через те, що Галичина має пять оффиціяльних украiнських гімназій і пять гімназій приватних, 10 кафедр у львівському університеті, два панянські інститути—один у Львові, другий у Перемишлі—для дочок священиків, три (утраквистичні) учительські мужеські семинаріі і дві панянські; а Буковина має три мужеські украінські гімназіi й кільки украiнських кафедр в університеті в Чернівцях. Але що стосується до літературноi і вченоi мови, то я повинен сказати, що ні Галичина, ни Буковина ніколи не будуть та й неповинні бути украiнським Піемонтом, а ним була й повинна буть российська Украiна.

Сто год вже минуло, як почалася й розвивалася нова украiнська література на Украiні й виставила багато талановитих пісьмеників, ще й одного генія поета. Сто год минуло, як Ів. Котляревський покинув старосьвіцьку давнішу книжню мову украiнських пісьмеників XVIII віку Димитрія Ростовського, Феофана Прокоповича, Моргульця, Сковороди і т. д. і роспочав нову украінську літературу, заводячи чисту народню мову, а за ним слідком пішов довгий рядок пісьмеників.

А теперички в останній час галичани с проф. Грушевським на чолі напосились на нас, щоб усі наші пісьменики писали галицькою книжньою мовою, цією остачею давньоi староі „киiвськоi" книжньоі мови, та ще й прийняли усі грамматичпі форми й падіжі галицькоi підмови, де с добра половина польських форм і сотень зо дві польських слів. Вони хотять повернуть назад сливе на сто год нашу вже сформовану й упорядковану книжню мову. Це виходе просто таки смішно, не то що не натурально. Це все одно, якби в Великороссii зьявились такі безтямкі намагання, щоб великоруські пісьменики кидали писати сьогочасною своєю мовою і писали старою ломоносовською мовою, або мовою Державина й Тредьяковського, котроi зріклись ще Пушкин і Крилов. Тенденціi галичан і проф. Грушевського просто таки наівні, хоч і знайшлись між молодими, та й не молодими украiнцями такі, що навить с пересвідченням і зумисне почали писати якоюсь мовною мішанкою, схожого на каррикатуру на пародню украінську мову й мову классиків. І в йіх вийшла не мова, а якесь „криве дзеркало" украiнськоi мови. І хоч би ми й завели на Украіні в пісьменстві ті деякі форми, які накидає нам усім проф. Грушевський: від, сей, пите, житєм, начинань, вимагань, бою ся, бояти му ся, очи, плечи, тіний, плечий, души, — то й це попсувало б тільки чистоту нашоi мови. Очевидячки, що галичани й проф. Грушевський просто таки хотять підвести мову наших пісьмеників під буцім-то вже виробляну вищу наукову мову в львівських „Записках" наук. товар. iм. Шевченка, котрих ніхто в нас не купує й не читає, та під мову в „Історіі Украіни—Русі" проф. Грушевського, котру хоч часом і купить хтось, але мало хто йіі читає. Така ж сама доля була б і наших украiнських книжок, якби ми підвели книжню мову на Украіні під цей „ідеал мови". А це була б траурна перспектива для пісьменства на Украiні....