Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Мертвим не болить
Мертвим не болить - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Мертвим не болить

Электронная книга - «Мертвим не болить». Краткое содержание книги:

До книги народного письменника Білорусії увійшли роман Мертвим не болить, повісті У тумані, Облава. Роман Мертвим не болить - найбільш автобіографічний твір письменника, тематично повязаний з подіями Великої Відчизняної війни на Кіровоградщині. Повісті У тумані і Облава - найновіші твори письменника. У повісті У тумані розповідається про події перших місяців фашистської окупації нашої Батьківщини. Повість Облава звучить як реквієм над жертвами сталінських репресій трагічної епохи розкоркулення. Усі твори пройняті глибоким психологізмом, їм притаманна гострота сюжету і безстрашна правда.
1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 102
Перейти на страницу:

Широко ступаючи поміж людей своїми засніженими валянками, Юрко, поспішаючи, суне до мене, хапає однією лівою рукою мої пальці і трясе, трясе.

— Льонько! Ти живий, Льонько!

— Та ось живу. А ти? — недоречно запитую я.

Авжеж, брате, скільки ми пережили один без одного,— пережили, набачилися, перестраждали. Були ми зелені, тільки й дбали що про свій зовнішній вигляд та свіжоспечену воїнську честь. З однією зірочкою на плечах. А тепер?

Ледве вгамовуючи хвилювання, я дивлюся в затінене, таке знайоме, дуже делікатне, як у дівчини, обличчя сябра. І помічаю на ньому щось нове, не відоме мені досі, мабуть, якісь сліди нелегкої, вистражданої дорослості, зрілості, що прийшла вже до нього після нашого розставання. А взагалі це обличчя без перемін — тонкі юначі риси, делікатна округлість підборіддя, якого ще не торкалося лезо. Юрко оглядає мене і сміється.

— Ой, який ти обв'язаний, не впізнати!

— Дурниці. Бинтів накрутили. А в тебе що — рука? — питаюся в сябра.

— Та, розумієш, зачепило ненароком.

— Легко?

— Подряпина. Ось тільки стріляти заважає. А так... Ну, та знаєш, ми відігралися! — Юрко раптом пожвавлюється, очі його блищать.— Так відігралися, ти б тільки знав! Зробили побоїще не гірше від Льодового...

— Та сідай! Ось на солому.

Юрко відразу сідає під стіну зі мною поруч. Хлопці звідусіль поглядають на нього — такого засніженого, гомінливо-збудженого. А він, здається, байдужий до всього, що тут відбувається, сповнений чимось своїм — великим і радісним.

— Ти розумієш! Ти розумієш — я тільки-но зі степу! Ось годину тому! Ох же ми їм уперіщили! І так спритно, без пострілу, без звуку жодного, підпустили на п'ятдесят метрів... Комбат цього разу ну просто молодчага!..

— Стривай, стривай! Ти де? Я навіть не знаю, в якій ти дивізії служиш. У Терехова, га?

— У якого Терехова! — готовий вибухнути Юрко за таке моє припущення.— У полковника Калюжного. Гвардія!

— Так, так...

— Ти розумієш! За десять хвилин ми зробили з них м'ясокомбінат. Ураз ударили з усієї зброї!.. Дев'ять станкачів, дві «сорокап'ятки». Ти б лише глянув, що там чинилося!...

Я і так радий, що б не сталося. Ще не знаючи, що і як, я готовий заздрити Юрковій ратній удачі. Та я вже й заздрю. Що й казати, піхоті не часто випадають на фронті хвилини на зразок отих, які щойно пережив Юрко, коли груди переповнює хмільне щастя удачі. Ми більш призвичаєні до сірих буднів війни — холод, мокрі ноги, криваві бинти на немитому тілі, нищівний німецький вогонь і, як нагорода, короткий тривожний сон де-небудь на застеленій соломою долівці. У нього ж сталося щось зовсім інше, щось велично-вдале, і я радий. Я слухаю і пильно дивлюся на недавнього свого дружка-курсанта. Шинелька на Юрку солдатська, але акуратно пригнана по зросту (на це він був мастак і в училищі, бо трошки хвастун і акуратист). На комірі рівнесенько пришиті петлиці, навскіс через груди портупея, ясна річ, не у ВВЗ [6] отримана, а, певно ж, чесно здобута в бою. Юрко, я дуже, дуже радий, що ти живий, що врешті зустрівся мені, та ще такий піднесено-радісний!

— Розумієш, цілу колону, чоловік триста з артилерією! Ти розумієш чи ні? — смикає він мене за рукав.

— Розумію, розумію, Юрку! Але давай спершу підкріпимося. Гей, ти! — гукаю я до німця.— Ану, подай казанок! На двох!

Німець охоче подає нам плескатий казанок, повний товченої картоплі. Потім на погнуту кришку Катя кладе кавалочок кролятини.

— Ось вам і ніжка, товариші командири,— каже санітар, передаючи кришку через голови інших. Юрко чутливими ніздрями спрагло нюхає повітря і дивується:

— Що? М'ясо? Оце-то так! Ну, коли так, то... Тримай!

Він рішуче відстібає з ременя німецьку фляжку і простягає санітарові. Той, не розуміючи, крутить її в руках. Але тут над його плечем змигує вчіплива рука сержанта, і фляжка опиняється на ліжку.

— Ану, ану...

У хаті легке пожвавлення, усі повертаються до порога. А сержант, надавши своєму хитрому обличчю страшенно глибокодумного вигляду, досліджує фляжку. Для цього він спершу бовтає її, а потім прислухається.

— Шнапс?

— Щось на зразок цього! — жваво відповідає Юрко.— Трофеї наших військ.

Сержант поважно відкручує пробку, робить гримаси, нюхає шийку і голосно хекає від насолоди. Хтось із кутка кричить:

— Годі блазнювати! Наливай!

Сержант витріщає очі:

— А коли отруєна? Треба пробу.

— Іди ти, яка ще проба!

Ну, звісно, пробу він бере сам. Задирає голову і гучно ковтає, зрештою, по-божому — один лише раз. Усі, не відриваючи очей, дивляться на нього, а сержант на хвилину застиг, як дегустатор, визначаючи смак горілки. Потім рішуче оголошує:

— Люкс! Ану, давай тару. Молодший, від імені служби тобі подяка!

— Служу радянському народу, старшині і помкомвзводу! — сміється Юрко і відразу ж до мене: — Ти розумієщ, я сам відстріляв шість стрічок. Шість стрічок — ти розумієш! «Максим», ніби самовар, розпалився. П'ятнадцять хвилин — і на снігу три сотні трупів!..

Несподівано тривожне припущення примушує мене схаменутися.

— Зажди! Це де? Чи не біля Олексіївки?

— Ага, неподалік. Видно, проривалися на захід до своїх.

— Піхота?

— Піхота, ага. І артилерія.

— А танки?

— Що?

— Танків не було там?

— Ні, танків не було. Піхота. Дивимося: ідуть до кукурудзи, розтягнулися, як кишка. Ну, комбат покликав усіх, командує: завмерти. Так вдало підпустили, місяць світить, уже гудзики на шинелях видно. Та як усипали гарячих! — захоплюється Юрко і потім трохи тихіше повідомляє: — На мене нагородний написали. Просто в полі. На «Вітчизняну». Другого ступеня.

«Вітчизняна» — це чудово. Треба було б привітати. Але я не вітаю — я зосереджено дивлюсь на розпашіле обличчя сябра, і його слова починають віддалятися, глухнути в моїх стривожених думках. Справді, це відходила піхота. А де ж танки? Значить, танки залишилися. Вони на прикриття. Піхота, значить, вийшла раніше, підтягувалася до Олексіївки, а танки... Танки, виходить, націлилися на нас.

Чорт, мені знов стає кепсько. Якісь нервові дрижаки стрясають усе тіло, мимоволі мою увагу привертає подвір'я: чи не чути? Ні, здається, гулу не чути, тільки здалеку проіржав кінь та хтось, прорипавши по снігу, пройшов біля хати.

Село помалу опанувала нічна тиша.

А в хаті тим часом збудження, безлад, гомін.

— Ну, будьмо здорові!

— Щоб швидше дірки загоювалися.

— Катюшо! Не відмовляйся. Ну, хоч трішечки. За розвідників.

— За піхоту-матінку.

— А фріцу? Хлопці, фріцу налили? — цікавиться хтось у кутку.

— Ні, на тебе чекали,— застудженим басом відгукується сержант і з повним алюмінієвим стаканом для гоління обертається до німця:

— Ганс!

Німець надміру квапливо підхоплюється від печі і цокає закаблуками:

— Яволь!

— Тримай!

Сержант передає в руки німцеві стаканчик. Обличчя його не дуже видно, але, здається мені, на ньому задоволена, доброзичлива усмішка. Зрештою, може, так мені здається у присмерку. Німець трошки підносить чарку і промовляє в напівпоклоні:

— Гітлер капут!

— Давай, давай! — схвалюють довкола.

— Ну, поїхали, хлопці! За Перемогу!

Я так само піднімаю велику, на півлітра, луджену кварту, на дні якої плескочеться трохи рідини. Це нам з Юрком. Здається, ми п'ємо з ним уперше в житті, хоч майже рік пробули в училищі разом. Але тоді було не до випивки — тоді мріяли, щоб наїстися. Звісно, напівголодні тилові молокососи. Тепер ми вже повоювали, обидва поранені, і тому п'ємо, як дорослі. А що ж, хіба не заслужили на таке право? Ми вбивали ворогів і пролили свою кров, скільки разів ганялася за нами погибель, але ми перехитрували її і живемо. Хіба цього мало на війні?

Перш ніж випити, я трошки вагаюся і закоханими очима поглядаю на Юрка:

— Юрко, друже! Холера! Як добре, що ми зустрілися!..

вернуться

6

Відділ військового забезпечення.

1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 102
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)