Мертвим не болить
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "
- ISBN: 5-308-00709-8
- Переводчик: Тетяна Кобржицька
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Мертвим не болить». Краткое содержание книги:
У хаті тихий гомін, дим від цигарок перемішується з гірким чадом соломи. Стишено стогне у напівтемряві хтось із поранених. Метляються по столу і простінках ведмедкуваті, скособочені тіні. Тремтячі відблиски з печі то гаряче спалахують, то тьмяно тремтять на обшкрябаних стінах мазанки.
Скоро, мабуть, звариться картопля. Я вже відчуваю її духмяне парування у хаті і часом забуваю про рану, про степ із танками, про мою сутичку із Сахном, яка чортзна-чим скінчиться. Я чутливий до кожного стуку в сінях — тільки рипнуть двері, мені здається, що це йдуть по мене. Але це ходять бійці, носять солому, воду. А одного разу в хату ввалюється довгий, у розстебнутій шинелі санітар. У обох руках у нього щось сіре і м'яке, що він відразу кидає на підлогу.
— Ой, що це?
Катя перелякано шаснула вбік. Санітар беззвучно сміється, показуючи широкі, як у коня, ясна. На підлозі нерухомі кролячі тушки.
— Де ти їх узяв? — здивовано питається Катя. Переляку в її голосі нема, є здивування і лагідність. Справді, раді були картоплі — і раптом кролятина.
— Там, у сінях,— киває санітар.— Нори ого які!
Він знову виходить видобувати з нір господарських кролів. Катя з неприхованим жалем піднімає за довгі вуха сіру м'яку тушку, хвилину в тихому роздумі дивиться на неї і простягає куценькому санітарові:
— Візьми обдери...
Санітар заклопотано збиває на потилицю шапку. Виявляється, він не вміє або не хоче робити цієї звичайної справи, так само як і сержант, і Катя. Іншим же перешкоджають поранені руки. Тим часом довгий санітар приносить ще одного забитого кроля. Але він також не вміє оббіловувати і киває на німця:
— Он фріц хай! Нема чого дармоїдствувати...
Німець, певно, вже освоївся у цій хаті і з потайною цікавістю споглядає те, що робиться біля печі. Видно, він здогадується, в чім справа, і не жде, щоб його примушували.
— О фройляйн, іх сделайт.
Катя мить вагається. Округливши очі, допитливо поглядає на німця, потім очі її, виразно сповнюючись гнівом, вужчають:
— Ах ти, клятий шкуродере! Набив руку на людях!
— Та нехай! Нехай! — обриває її сержант.— Давай, роби, арбайт, Гансе.
— Нехай поморочиться, а що! — зазначає санітар.— Тримай фінку.
Він дістає з кишені кривий садовий ніж на ланцюжку, відчеплює кільце і віддає ніж німцеві. Той з готовністю присідає на коліна і при світлі печі просто на підлозі починає білувати тушку:
— Айн момент, фройляйн. Бістро. Бістро.
Ми з цікавістю спостерігаємо, як старанно він робить це,— підрізає задні лапки, розпорює шкіру на животі і, не так вміло, як дбайливо, врешті здирає з тушки м'яку вологу шкурку. Сержант з ліжка підхвалює:
— О, правильно, Гансик. Покажи клас. Відразу видно: спец!
Катя хмурить брови, стежачи за впевненими рухами німця.
Світле довге волосся розсипається, і вона раз у раз відкидає його назад.
— Ага, дивись ти! Молодець! І тут майстер,— каже хтось із кутка.
— Рукастий.
— Роботяга. Не те що ви,— каже сержант.— Он поглянь, яку мені люльку подарував. Ого!
З блазнівською усмішкою на низькочолому широкому обличчі він підносить у пальцях вигнутий чорний мундштук з мефістофельською голівкою на кінці і описує ним коло, щоб усі побачили. Подарував — це занадто. Звісно, сержант забрав його сам.
— Айн момент, фройляйн! — бадьоро промовляє німець.— Даст іст кароший братен. Жаркоя.
— Печеня! Дивись, розуміє! — захоплюються в кутку.
— А що ж ти думав! Чи ж мало нашого добра пересмажили за три роки!..
— Годі, не бурчи. Він добрий.
— Авжеж, вони всі добрі. Ось налетять під ранок, так самі головешки зостануться,— розважливо каже хтось від переділки. У кутку скидається з соломи обгорілий боєць, сповитий бинтами:
— Лікаря! Лікар тут є?
У хаті всі замовкають і уважно оглядають чоловіка, білого, як привид, якого й не видно за бинтами.
— Лікаря нема,— каже Катя.— Він оперує. А вам що?
— Вибратися з цього свинушника. Скільки можна чекати?
— Сказали — вранці.
— Що значить — уранці? — дражливо гарячкує обгорілий.— Майора он увечері повезли.
— Майора в авіаційний госпіталь. Він льотчик,— каже сержант.
— Льотчик? А я також льотчик. Ви що, не бачите? Я горів! Зараз же, негайно відправляйте й мене.
Усі змовкають. Справді, це не жарт, коли обгоріло стільки шкіри. До того ж льотчик. Льотчиків ми поважаємо, було б на чім везти, напевно, кожний би поступився своїм місцем.
— Добре, почекайте трохи. Ось зараз кролятини наваримо,— примирливо каже Катя і прикрикує на німця: — Ану, Гітлер, ворушися швидше!
Але німець і так із запалом крутиться, аж упрів. Нашої балаканини він не слухав — всю увагу віддає роботі. Певно, він непоганий чоловік. Правда, як і всі полонені, трохи дурнуватий з вигляду, бо не розуміє по-нашому. А так простий, послужливий, видно, легкий на руку і охочий до праці. Певно, сьорбнув лиха на війні і тепер, у полоні, мусить догоджати, бо боїться. Ось невідомо тільки, як він потрапив у полон: сам здався чи зацапали хлопці з нашого батальйону? Хоч, зрештою, це не так важливо. Відвоювався фріц, і тепер, видно, прокидається в ньому людина, мирна, роботяща. Що ж, хай собі! Ми добрі, стріляти його не будемо, а доброта — так само зброя. Це вже видно і по німцеві.
13
Мабуть, непомітно задрімавши, я знов прокидаюся, бо гомін у хаті раптом щосили вривається у вуха, якось аж ляскає. Зненацька здається, ніби щось сталося, а що, не можу зрозуміти. Але в хаті, видно, все без змін. Тільки в печі вже не палає, на припічку темрява з іскрами у чорній солом'яній потерті. Смачно пахне бульбою та м'ясом. Катя, зігнувшися над казанами, розкладає бульбу — в казанки, миски, навіть у пусту порожню каску, яку, присівши, тримає перед нею низенький, з широким обличчям боєць-узбек. Навпроти на підлозі з виглядом ображеного родича сидить німець. Кухарська робота біля печі скінчилася, потреби в полоненому більш нема, і він, видно по всьому, відчуває себе зайвим.
У цей час за схиленою спиною Каті відчиняються двері, і, оповитий морозною парою, через поріг стрімко переступає хтось у шинелі, вкритій памороззю.
— Привіт! — весело кидає чоловік від дверей.
Зовсім молоде кирпатеньке обличчя його червоне з морозу, голос також видає зовсім ще хлоп'ячий вік. Він поранений і праву руку тримає біля грудей на бинті-пов'язці.
— О, тут і фріци! — радісно дивується хлопець, побачивши німця.— Гут абенд, фріц!
Німець підскакує з підлоги і гучно клацає закаблуками:
— Гутен абенд, гер офіцір!
— Вільно! — усміхається офіцер. І тут мені видається знайомою його постать. У голові, поставі, сміху пробивається таке, що я зовсім недавно і знов-таки невідомо де чув і бачив. Стривай, та це ж...
— Стрєлков! Юрко! — кричу я з темряви, намагаючись підвестися біля стіни.
Хлопець кидає в мій бік здивований погляд і від розгубленості на мить роззявляє рота. Він не впізнає мене. Та й чи можна впізнати тут когось, у такій темряві, яку ледь розріджує одна мигалка на припічку. (Друга згасла вже — скінчилася заправка). І все ж таки хлопець здогадується.
— Василевич?
— Я самий! Гайда сюди!
Справді, це Юрко, і я на хвилину забуваю всі мої знегоди, невдачі і навіть біль у нозі. Таж як не забути, коли це Юрій Стрєлков, мій однокашник, сябр, молодший лейтенант, піхотинець, з яким ми півроку тому скінчили одне й те саме училище і після довгої подорожі у товарняку потрапили в одну й ту ж армію. Потім отого похмурого ранку під Харковом, де нас розлучили кадровики, я, по правді, вже й не сподівався побачити його. І тепер ось така зустріч!