Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
— Ви товариш Луцик? — запитав водія.
— Я. А що? — не повернувся до мене, продовжував регулювати карбюратор.
— Я з міліції, капітан Загайгора, — відрекомендувався.
— А, мені дружина… — Він висунувся з-під капота й уважно подивився на мене, мружачись від сонця. — Ви не з ДАІ?
— З карного розшуку. Вчора ви о котрій годині робили останній рейс?
В очах Луцика з'явилась насторога.
— Вже було за північ, — взяв ганчірку й витер руки. На правій, замість обручки, масивний золотий перстень-печатка.
— Пам'ятаєте, коли автобус рушив, у салон заскочив хлопець у сірому одязі?
Луцик усміхнувся, і насторога розтанула в його очах.
— Ось хто вас цікавить… — полегшено сказав. — Пам'ятаю. Я прищемив йому дверима ліктя. У нього голос трохи хрипливий, ніби застуджений.
— Де він зійшов?
— На Солянах, на кінцевій. Він один залишився. Вночі ніхто не їде на дачі, — докладно пояснив.
— Ви бачили, як він пішов на дачі?
— Прямо у ворота.
. — А раніше зустрічали його?
— Здається, днів три-чотири тому.
— Увечері? — нетерпляче запитав шофера.
— Еге, останній рейс, теж зійшов сам.
Три-чотири дні тому… Певна річ, після пограбування Зеленяка. Точно. Я ледве стримував хвилювання. Нарешті клубочок почав розмотуватись. Вдячно дивився на шофера, аж той знітився.
— Які у нього особливі прикмети?
— Прикмети? — не второпав спочатку. — Ага, хрипливий голос, іще… — І затнувся, безпомічно закліпав повіками,
— Очі, ніс, губи, вуха, волосся, одяг, може шрам… — підказав йому. — Згадайте, це дуже важливо.
Луцик стенув плечима.
— Непоказний він зовні, — мовив непоспіхом. — Очі вузенькі, мов прорізані осокою… Годинник на позолоченому браслеті… Вчора чомусь тер кисть руки. Оце й усе.
— Добре. Дякую. Якщо знову сяде до вас у автобус, коли зможете, повідомте в міліцію і затримайте рейс, — попросив шофера і наголосив: — Тільки рейс, а не його.
— А хто він?
— Грабіжник.
— Ти дивись! — здивувався. — Ніколи б не подумав!
— Так що будьте обережні.
Луцик кивнув. Грабіжник не випадково опівночі опинявся в автобусі четвертого маршруту. Зрозуміло одне: він жив у когось на дачі. Тепер залишається тільки розшукати її і вистежити нападника. Це вже легше, коли відомий район дії.
Глянув на годинник — встигну підскочити на дачі в Соляни, а потім навідатись до Шулешків. Під вечір хтось же повинен бути у шостій квартирі по Свердлова, 108.
Через півгодини приїхав на далеку околицю міста. Дачники йшли до відчинених зелених воріт у металевій сітці, що оперізувала прибережну смугу лиману, щільно забудовану будиночками, які потопали у яскравій, соковитій зелені фруктових дерев.
Не знав, до кого звернутися, щоб розпитати про Хрипливого. Йшов за дачниками, поглядаючи навсібіч. Подумав: тут повинен хтось сторожувати, якщо є ворота і огорожа.
Назустріч дибала перевальцем огрядна жінка в пожовтілому капелюшку з рисової соломки, з двома відрами добірних полуниць.
— Скажіть, де можна знайти сторожа? — звернувся до неї.
Вона зупинилася, поставила на землю відра, а потім з полегкістю, з шумом зітхнула, витерла лоба повною засмаглою рукою і вдячно подивилася на мене, ніби я звільнив її від непосильного тягаря.
— Підете ось так прямо, й десята хата праворуч — Дмитрука, — охоче пояснила. — Никодим Карпович саме на городі… Ох, їй-бо, без рук залишусь!
Під'їхав автобус, жінка стрепенулася, вхопила відра и притьмом задріботіла до дороги. Я не встиг подякувати.
Лічив праворуч будиночки. На городах, серед кущів малини, аґрусу і смородини, поралися дачники. Ось і десятий, схожий на казкову хатку, дощатий будиночок. Моцуватий чоловік у вилинялому галіфе й калошах на босу ногу, в запраній майці сапою розгортав землю під молоденьким персиком: робив широку лунку для води.
— Добрий день! — привітався до нього.
Чоловік розігнувся й зіперся на держак сапи.
— Здрастуйте.
— Мені казали, що ви сторожуєте дачі.
— А що трапилось? — непривітно запитав. — Хто ви?
— З карного розшуку.
— А… Ходіть сюди, — запросив на подвір'я.
Ми сіли в маленькій альтанці, обвитій виноградом. Никодим Карпович поклав на столик жилаві, порослі рудим коротким волоссям руки. У вічі кидались широкі, шкарубкі долоні й товсті пальці з жовтими нігтями. Він скинув старого велюрового капелюха й поклав на лавку. Зачіска у нього коротка, їжачком, волосся теж руде, впереміж із сивим. І очі руді, уважні. Віяло від нього теплом і духом сухої землі.