Заметіль

— Знаю-знаю, солодощі кілограмами таскає, кухарем колись працювала? Здається, мешкала із сином…

— Я думала, що вона працює санітаркою у лікарні.

— Я цього не знала.

— Довго мені тут стояти і чекати, мам?

— Я тобі вже на жуйку давала, збитошнику.

— Добре діло, мам, вартує більшого.

— Якщо можна… мені здалося, що я чула з тієї квартири якісь крики. Якби ви… просто подзвоніть і запитайте…

— Що з вами?

— Не можу дивитись на світло, ріже очі. Кон’юнктивіт, напевно.

— A-а… крики, кажете? То я зараз загляну до неї, запитаю, чи не бачила мого вішальника.

— Я тут, мам. Скільки тобі можна про себе нагадувати?

— Чого тобі ще, капоснику?

— Чупа-чупса. Два… ні, три.

— А десять не хочеш?

— Хочу, але ти стільки грошей мені ніколи не даш. Я тебе знаю…

Голоси розчинились серед інших звуків. Олені здалося, що про неї одразу забули, а вона навіть не могла пригадати, у якому напрямку йшла.

Зате крики і удари згадувались чітко, немов звучали десь зовсім поруч. Жах знову огорнув її мокрим рядном.

(Із сином мешкала. Із сином…)

— Мама сказала, щоб я побув з тобою. Ти їй не подобаєшся.

— Що?

— Не звертай уваги. Їй мало хто подобається. Характер такий.

— Тобі скільки років?

— Вісім. Та ти не дивись, що я малий. Я ще виросту. Отаким… ні отаким великим стану. Ну подивись.

Олена склепила повіки. Вона зрозуміла, чому сліпі носять чорні окуляри. Нема гіршого, коли люди дивляться у твої незрячі очі. Ніби заглядають у нічим не прикриту душу.

(Це минеться.

Коли?

Колись.)

Бачу, він вас цілком замучив.

Просто очі… болять.

Нема чого стояти на газоні. Ходімте сядемо…

Ви собі сідайте, а я побіг.

Добре, як діти бігають. Довго хворів, от я і дозволяю йому все, що захоче. По-вашому, це погано?

— Я не знаю… У мене немає дітей.

— Ще будуть.

(Хто зна…)

— Ви заходили до… тієї жінки?

— Заходила. У них там звучало радіо і вам мабуть причулося.

— Вам вона відчинила власноруч?

— Аякже.

— І як вона виглядала?

— Нормально. Одразу після душу, бо волосся ще мокре… А що?

— Мені очевидно причулося…

— Очевидно. Я проведу вас до лавки.

Непросто приймати від когось поміч, не маючи змоги за неї заплатити. Доводиться дякувати і вибачатись за незручності, і невідомо скільки часу слід відчувати себе зобов’язаною і очікувати, що тебе попросять про послугу, яку, ти, можливо, не зможеш виконати, і не виконати теж не зможеш…

Легше відмовитись. Але цього разу

(мені б тільки до лавки дійти…)

відмова була б схожа на самогубство. Місто зрячих не пристосоване для сліпих.

(Ну дійдеш ти до лавки, а далі що?)